Телефон тремтів у моїх руках, коли я набирав номер. Серце калатало так, ніби намагалося вистрибнути з грудей. «Алло, Олесю, я зробив, як ти казала! Підсипав їй у каву той порошок. Чекаю, поки почне діяти, щоб виїхати. Але, трясця, що це було? Хіба можна таке в каву сипати! Наталка зблідла, їй стало погано, наче отруту ковтнула! Звідки я міг знати, що так станеться? Я ж не лікар!» Мій голос ламався, а в голові крутився вихор із паніки і провини. Як я взагалі дійшов до такого?
Все почалося пару тижнів тому, коли моє життя, здавалося, розсипалося на шматки. Ми з Наталкою одружені сім років, і останній час наш шлюб розвалювався. Постійні сварки, непорозуміння, її нескінченні докори — я відчував, що більше не витримую. Наталка змінилася: з тієї веселої та турботливої дівчини, в яку я закохався, вона перетворилася на людину, яка завжди чимсь незадоволена. Я намагався говорити з нею, але кожна розмова закінчувалася скандалом. У якийсь момент я почав думати, що розлучення — єдиний вихід. Але потім з’явилася Олеся.
Олеся — колега з роботи. Ми часто бачилися на перервах, і вона завжди вміла вислухати. Коли я почав ділитися з нею своїми проблемами, вона не осуджувала, а співчувала. Поступово наші розмови стали ближчими, і я відчув, що з нею мені легко, як не було вже давно. Одного разу, після чергової сварки з Наталкою, я поскаржився Олесі, що не знаю, як вибратися з цього замкненого кола. Тоді вона запропонувала ідею, яка спочатку здалася мені дикою. «Є один спосіб, — сказала вона з хитрим посмішкою. — Підсип їй у каву дещо. Нічого страшного, просто засіб, щоб вона трохи розслабилася, стала м’якшою. Я дам тобі порошок, він безпечний». Я засміявся, думаючи, що вона жартує, але Олеся виглядала серйозною. Вона простягнула мені маленький пакетик і сказала: «Спробуй, гірше не буде».
Я довго вагався. Підсипати щось у каву своїй дружині? Це звучало як сцена з дешевого серіалу. Але Олеся запевняла, що це просто заспокійливе, що воно допоможе Наталці стати лагіднішою, а нам — налагодити стосунки. Я був настільки виснажений сварками, що в якийсь момент погодився. Вранці, поки Наталка була в душі, я приготував їй каву і, відчуваючи себе останнім дурнем, висипав у чашку трохи порошку. Руки тремтіли, але я переконав себе, що нічого страшного не роблю. Олеся ж сказала, що це безпечно, правда?
Наталка випила каву, як завжди, нічого не запідозривши. Я спостерігав за нею, очікуючи, що вона стане сонною або просто розслабиться, як обіцяла Олеся. Але через півгодини вона раптом зблідла, схопилася за живіт і сказала, що їй погано. Вона лігла на диван, її дихання стало важким, а я впав у паніку. «Наталко, що з тобою? Може, викликати швидку?» — запитав я, але вона лише махнула рукою, мовляв, мабуть, щось не те з’їла. Я вибіг на балкон і подзвонив Олесі, щоб з’ясувати, що за порошок вона мені дала. Її спокійний голос лише посилив мою тривогу: «Ой, Андрію, не хвилюйся, це просто трав’яний засіб. Може, в неї алергія? Дай їй води, пройде». Але я бачив, що Наталці стає гірше, і в голові крутилася жахлива думка: а що, якщо це була отрута?
Я викликав швидку, не чекаючи, поки «пройде». Лікарі приїхали швидко, оглянули Наталку й одразу забрали її до лікарні. Один із медиків запитав, чи не їла вона чогось незвичного чи не приймала ліків. Я пробурмотів, що не знаю, але в середині все стислося від жаху. А раптом вони знайдуть цей порошок? А раптом я отруїв свою дружину? У лікарні мені сказали, що в Наталки сильне отруєння, але, на щастя, її встигли стабілізувати. Лікарі ще не знають причини, але я вже не міг думати ні про що, крім своєї провини.
Ввечері я знову подзвонив Олесі, але тепер мій тон був зовсім іншим. «Що ти мені дала? — кричав я в трубку. — Наталку ледве врятували! Якщо це отрута, я розповім поліції!» Олеся почала виправдовуватися, запевняючи, що це було «просто заспокійливе», що сама таке пробувала, і я, мабуть, переплутав дозу. Але я вже не вірив їй. Я згадав, як вона підштовхувала мене до цього, як запевняла, що все буде добре, і зрозумів, що вона мною маніпулювала. Може, вона хотіла зруйнувати наш шлюб, щоб отримати мене? Чи це було щось ще гірше? Не знаю, але одне було ясно: я зробив жахливу помилку, довірившись їй.
Зараз Наталка ще в лікарні, але лікарі кажуть, що вона видужає. Я сиджу в порожній квартирі, дивлюся на її улюблену чашку і відчуваю, як мене розриває провина. Я не хотів їй шкодити, я просто хотів, щоб ми знову були щасливі. Але замість цього я ледь не втратив її. Я виріТепер я чекаю, коли Наталка одужає, щоб розповісти їй всю правду, навіть якщо це буде моя остання помилка.
