Ранок почався з того, що я відчула, як з мене повільно зсувається ковдра. Ще не відкривши очей, я зрозуміла, що залишилася зовсім без покривала. Холодок пробіг по спині, і в ту ж мить почувся знайомий смішок. Я розплющила око і побачила, як моя свекруха, Надія Михайлівна, з хитромудрим посміхом швиденько вийшла з нашої спальні. «Мамо, що ви робите?» — скрикнула я, але вона вже зникла за дверима, залишивши лише луну свого сміху. Мій чоловік, Тарас, сонно бурмотів щось незрозуміле й натягнув ковдру на себе, навіть не усвідомлюючи, що сталося. А я лежала, дивилася в стелю й намагалася зрозуміти, як реагувати на черговий «жартівливий» випадок від свекрухи.
Ми з Тарасом одружені лише рік і досі живемо в будинку його батьків. Це тимчасово, поки не збережемо на власне житло, але, чесно кажучи, я вже починаю сумівати, чи витримаю таке сусідство. Надія Михайлівна — жінка добра, енергійна і, як сама каже, «з гумором». Але її почування гумору іноді ставлять мене в дивне становище. Сьогоднішній випадок із ковдрою — лише один із багатьох, через які мені робиться ніяково.
Все почалося ще до весілля. Коли Тарас уперше привів мене до батьків, Надія Михайлівна відразу ж обійняла мене, назвала «дочкою» і сказала, що тепер я частина їхньої родини. Я була зворушена такою теплотою, але незабаром помітила, що вона не надто шанує особисті межі. Могла зайти до нашої кімнати без стуку, щоб «просто побалакати», або почати перекладати мої речі, бо «так краще». Одного разу я застала її за тим, як вона перебирала мій гардероб, коментуючи, які сукні мені пасують, а які — ні. Я намагалася ставитися до цього з розумінням — адже вона старша, у неї свої звички, та й будинок її. Але випадок із ковдрою став останньою краплею.
Я встала з ліжка, накинула халат і пішла на кухню, де Надія Михайлівна вже готувала сніданок. Вона весело насвистувала і виглядала цілком задоволеною. «Добрий ранок, Оленко! — промовила вона, побачивши мене. — Ну що, нарешті прокинулась? А то ви з Тарасом все спите та спите!» Вона знову хитро посміхнулася, і я зрозуміла, що це натяк на її ранковий «жарт». Я примусила себе посміхнутися й відповіла: «Доброго, Надіє Михайлівно. Тільки, знаєте, я б краще прокидалася без таких сюрпризів». Вона махнула рукою. «Та годі тобі, це ж просто жарт! Треба жодім вас, молодих, розважити!»
Я сіла за стіл, намагаючись заспокоїтися. У душі я розуміла, що свекруха не хотіла образити мене. Для неї такі витівки — це спосіб показати свою любов і близькість. Але мені було незручно. Я виросла в сім’ї, де поважали особистий простір. Моя мама, Ганна Олексіївна, завжди стукала, перш ніж увійти до мене, і вчила мене шанувати кордони інших. А тут я відчуваю, ніби моя спальня — це прохідна кімната. І найгірше, що Тарас, здається, взагалі не бачить у цьому проблеми. Коли я розповіла йому про те, що сталося, він лише засміявся й сказав: «Мама просто пожартувала, не зациклюйся». Але мені не смішно. Я хочу, щоб наш дім — навіть якщо це тимчасово — був місцем, де я почуваю себе затишно.
Я вирішила поговорити з Надією Михайлівною відверто. Після сніданку, коли Тарас пішов на роботу, я запропонувала їй разом випити кави. Вона охоче погодилася, і ми сіли у вітальні. Я почала здалека, подякувавши їй за турботу й гостинність. А потім, набравшись сміливості, сказала: «Надіє Михайлівно, я дуже ціную, що ви так тепло прийняли мене до сім’ї. Але мені іноді ніяково, коли ви заходите до нашої кімнати без попередження чи робите щось на кшталт сьогоднішнього з ковдрою». Я старалася говорити м’яко, але внутрішньо тремтіла.
На мій подив, свекруха не образилася. Вона подивилася на мене з легким здивуванням, а потім зітхнула: «Оленко, я й не думала, що тебе це так хопить. У нас у родині завжди було прийнято без формальностей. Але якщо тобі це не подобається, я спробую враховувати». Вона усміхнулася, і мені стало легше. Може, вона справді не хотіла зробити мені неприємно? Ми ще трохи побалакали, і я навіть розповіла їй кілька історій про свою сім’ю, щоб вона краще зрозуміла, чому для мене це важливо.
Тепер я сподіваюся, що подібні ситуації трапляються рідше. Я розумію, що Надія Михайлівна не зміниться враз — їй близький такий стиль спілкування. Але вірю, що ми знайдемо спільну мову. Я також вирішила поговорити з Тарасом, щоб він підтримував мене у таких моментах. Адже ми — сім’я, і важливо, щоб усім було добре. Можливо, з часом ми таки переїдемо до свого житла, і тоді такі «ранкові жарти» залишаться у прошлому. А поки я вчусь бути терплячою й знаходити позитив навіть у незручних ситуаціях. Хоч, зізнаюся, сміятися зі зсунутої ковдриЧерез місяць ми з Тарасом знайшли невеличку квартиру й, попрощавшись із Надією Михайлівною, нарешті зажили своїм домом, де ніхто не краде ковдру зранку.
