Моя душа болить від образи та безсилля, коли я розмовляла з мамою по телефону. Сиділа на кухні, дивилася у вікно на засніжений двір і намагалася стримати сльози. «Мамо, як ти могла? Про що думала, коли віддала половину хати тіті Олі? А тепер вона ще й проситься пожити в нашій частині! Я так засмучена, що вже й сили бракує», — вирвалося у мене. Мама мовчала на тому кінці дроту, а я відчувала, як усередині все кипить від несправедливості. Колись її доброта, якою вона так пишалася, здавалась мені чимось природним. А зараз я бачу, до чого призвели її рішення, і не можу впоратися з цим почуттям.
Все почалося багато років тому, коли моя мати, Наталія Миколаївна, вирішила допомогти молодшій сестрі, Ользі. Тітка Оля тоді потрапила у скрутну ситуацію: розлучилася з чоловіком, залишилася без роботи та житла. Мама, завжди готова прийти на виручку, без вагань запропонувала їй поселитися в нашому домі. Це була стара двоповерхова хата, яка дісталась нам від бабусі. Мама з татом жили на першому поверсі, а другий стояв пусткою. Тоді здавалося, що це тимчасове рішення — Оля поживе, поки не стане на ноги. Але замість того, щоб шукати своє житло, тітка залишилася надовго. А потім мама зробила те, чого я досі не можу зрозуміти: вона оформила половину хати на Ольгу, кажучи, що так буде справедливо. «Вона ж моя сестра, як я можу її кинути?» — говорила мама, коли я намагалася заперечувати.
Тоді я була ще молодою, тільки починала своє доросле життя, і не втручалася у ці справи. Але я пам’ятаю, як тато, Василь Петрович, був проти цього рішення. Він бурчав, що хата — це наше родинне надбання і віддавати її частину сторонній людині, навіть якщо це родичка, неправильно. Мама, проте, наполягла на своєму, ховаючись за своєю добротою та почуттям обов’язку. Тато зрештою змирився, але я бачила, як це його вразило. А тепер, через роки, я сама опинилася в ситуації, де мамина «доброта» обернулася проти мене.
Зараз я живу в тій самій хаті з чоловіком, Іваном, та нашими двома дітьми. Після смерті тата мама переїхала до квартири у місті, а хата дісталася мені. Але друга половина, оформлена на тітку Олю, стала справжньою головною болем. Ольга так і не знайшла собі власного житла. Вона живе на другому поверсі, постійно скардиться на життя і просить у нас то грошей, то допомоги. Я намагалася бути терплячою, адже вона ж таки мамина сестра. Але нещодавно вона перейшла всі межі: заявила, що хоче пожити на першому поверсі, в нашій частині хати, бо її кімната «занадто холодна» взимку. Коли я відмовила, вона почала докоряти мене у невдячності, нагадуючи, скільки вона зробила для нашої родини. Я була у шоці — які це заслуги? Все, що я бачу — це її небажання брати відповідальність за своє життя.
Я подзвонила мамі, щоб розповісти про це, але замість підтримки отримала лише зітхання та виправдання. «Ну, доню, Оля ж не чужа, треба їй допомогти», — сказала вона. Я не витримала і випалила: «Мамо, це ти її привчила, що їй всі винні! Навіщо ти віддала їй половину хати? Тепер вона вважає, що має право на все!» Мама почала говорити, що не очікувала такого повороту, що хотіла якнайкраще, але я відчувала, що вона просто уникає відповідальності за свої вчинки. Її доброта, якою вона так пишалася, тепер поклалася важким тягарем на мої плечі.
Я не знаю, що робити далі. З одного боку, я не хочу сваритися з тіткою Олею — вона ж родичка, і мені її трохи шкода. З іншого боку, я втомилася від її нескінченних вимог і почуття, що наша хата вже не зовсім наша. Іван теж сердиться, і я його розумію: він працює, щоб забезпечити нашу сім’ю, а тут ще й тітка, яка повертається так, ніби ми їй щось винні. Ми навіть обговорювали можливість продати хату та переїхати, але це так складно — тут пройшло моє дитинство, тут спогади про тата, про бабусю. Та й мама, я знаю, буде проти, хоч сама вже тут не живе.
Іноді я думаю: що, якби мама тоді не віддала половину хати? Може, тітка Оля була б змушена взяти себе в руки і влаштувати своє життя? Чи я занадто сувора, і мені варто бути терпіливішою? Але потім я згадую, як вона безсоромно проситься жити в нашій частині, і в мене знову кипить образа. Я не хочу, щоб мої діти росли в атмосфері постійних конфліктів. Я хочу, щоб наш дім був місцем, де всі почуваються спокійно та щасливо.
Вчора я знову говорила з мамою, намагаючись пояснити, як мені важко. Вона пообіцяла поговорити з Ольгою, але я не впевнена, що це щось змінить. Мамина доброта колись здавалася мені її найкращою якістю, але зараз я бачу, як вона може перетворитися на проблеми. Я люблю свою родину, але мені треба знайти спосіб захистити свій дім і свій душевний спокій. Можливо, доведеться чітко виставити межі з тіткою Олею, навіть якщо це буде нелегко. А може, я знайду в собі сили пробачитиЯ знаю, що мама любила нас обох, але тепер сама мушу вирішувати, як врятувати свій дім і свою родину.
