Ранок почався з того, що я відчула, як з мене повільно зсувається ковдра. Я ще навіть не розплющила очей, але вже зрозуміла, що залишилася зовсім без покривала. Холодок пробіг по шкірі, і в ту ж мить почувся знайомий смішок. Я приплющила око й побачила, як моя свекруха, Надія Степанівна, хихикаючи, швидко вислизнула з нашої спальні. «Мамо, що ви робите?» — гукнула я, але вона вже зникла за дверима, залишивши по собі лише луну свого сміху. Чоловік мій, Василь, недбало пробурмотів щось незрозуміле й натягнув ковдру на себе, навіть не усвідомлюючи, що сталося. А я лежала, дивлячись у стелю, і намагалася збагнути, як реагувати на чергову «жартівливу» витівку свекрухи.
Ми з Василем одружені всього рік, і досі живемо в будинку його батьків. Це тимчасово, поки не збережемо на власну оселю, але, чесно кажучи, я вже починаю сумніватися, чи витримаю таке сусідство. Надія Степанівна — жінка добра, енергійна і, як вона сама каже, «з почуттям гумору». Але її гумор часом ставить мене у незручне положення. Сьогоднішній випадок із ковдрою — лише один із багатьох, через які я почервоніла й почуваюся не в своїй тарілці.
Все почалося ще до нашого весілля. Коли Василь привів мене знайомитися з батьками, Надія Степанівна відразу обійняла мене, назвала «дочкою» і сказала, що тепер я частина їхньої родини. Я зворушилася її теплотою, але незабаром помітила, що вона не дуже дотримується особистого простору. Могла зайти до нашої кімнати без стуку, щоб «просто побалакати», або почати перекладати мої речі, бо «так зручніше». Одного разу я застала її за тим, як вона перебирає мою шафу, коментуючи, які сукні мені пасують, а які — ні. Я намагалася сприймати це з розумінням — адже вона старша, у неї свої звички, та й дім її. Але випадок із ковдрою став останньою краплею.
Я встала з ліжка, накинула халат і пішла на кухню, де Надія Степанівна вже готувала сніданок. Вона підспівувала якусь пісеньку і виглядала цілком задоволеною. «Доброго ранку, Марічко! — промовила вона, побачивши мене. — Ну що, прокинулася нарешті? А то я дивлюся, ви з Василем усе спите та спите!» Вона знову хихикнула, і я зрозуміла, що натякає на свій «жарт». Я примусила себе посміхнутися й відповіла: «Доброго, Надіє Степанівно. Тільки, знаєте, я б краще прокидалася без таких сюрпризів». Вона махнула рукою: «Та годі тобі, це ж жарт! Треба ж якось вас, молодих, розворушити!»
Я сіла за стіл, намагаючись заспокоїтися. В глибині душі я розуміла, що свекруха не хотіла мене образити. Для неї такі витівки — спосіб показати свою любов і близькість. Але мені було не по собі. Я виросла в родині, де особистий простір дуже поважали. Моя мама, Оксана Миколаївна, завжди стукала, перш ніж увійти до моєї кімнати, і вчила мене поважати межі інших. А тут я почуваюся так, ніби моя спальня — прохідна. І найболючіше, що Василь, здається, взагалі не бачить у цьому проблеми. Коли я розповіла йому про ковдру, він лише засміявся: «Матусі просто нудно, не займай голову». Але мені не смішно. Я хочу, щоб наша оселя — навіть тимчасова — була місцем, де я почуваюся затишно.
Я вирішила поговорити з Надією Степанівною по-щирому. Після сніданку, коли Василь пішов на роботу, я запропонувала їй разом випити кави. Вона із задоволенням погодилася, і ми сіли у вітальні. Я почала здалека, подякувавши їй за турботу. Потім, набравшись сміливості, сказала: «Надіє Степанівно, я дуже ціную, що ви так тепло прийняли мене в родину. Але мені інколи незручно, коли ви заходите до нас без стуку або робите такі жарти, як сьогодні вранці. Для мене це несподівано». Я намагалася говорити м’яко, щоб не образити її, хоча всередині тремтіла.
На мій подив, свекруха не образилася. Вона подивилася на мене із легким здивуванням, потім зітхнула: «Марочко, я й не думала, що тебе це так бентежить. У нас в родині завжди було просто — без формальностей. Але якщо тобі не подобається, я постараюся бути обережнішою». Вона посміхнулася, і я відчула полегшення. Може, вона й справді не хотіла нічого поганого? Ми ще трохи побалакали, і я розповіла їй про свою родину, щоб вона краще зрозуміла мої почуття.
Тепер я сподіваюся, що такі ситуації траплятимуться рідше. Я розумію, що Надія Степанівна не зміниться кардинально — вона звикла до свого стилю спілкування. Але я вірю, що ми знайдемо спільну мову. Та ще я вирішила поговорити з Василем, щоб він підтримував мене в таких моментах. Адже ми — родина, і важливо, щоб усім було добре. Можливо, з часом ми переїдемо в свою оселю, і тоді такі «ранкові жарти» залишаться у минулому. А поки я вчусь бути терплячішою та знаходити гумор навіть у незручних ситуаціях. ХВасиль, почувствовав мої переживання, обіцяв поговорити з матір’ю і більше підтримувати мене в таких моментах.
