Невже я стала чужою?
Цей день почався з важкого каменю на сердці. Я стояла на порозі синового дому, Олексія, і не могла повірити, що мені доведеться просити дозволу, щоб увійти. В руках – невелика торбинка з речами, а в душі – суміш втоми, образи та надії. Дорога була довгою, майже шість годин у душному автобусі, і все, чого я хотіла, – це помитися, перекусити та трохи відпочити перед тим, як піду на кладовище до могили моєї покійної мами, Ганни Василівни. Але слова, які я промовила до Олексія, досі болюче лунають у грудях: «Сину, пусти мене хоч на годинку. Вмиюся, поїм, якщо твоя дружина дозволить, а потім піду на кладовище, свічечку запалю. Невже я дійшла до такого?»
Олексій дивився на мене з якимось дивним виразом. У його очах я бачила і любов, і ніяковість, і, здається, легку розгубленість. Він швидко кивнув: «Мамо, звісно, заходь, про що ти?» Але я знала, що справа не лише в ньому. Його дружина, Марічка, завжди була доброю та привітною, але останніми роками я помічала, що моя присутність у їхньому домі її напружує. Не те щоб вона це відкрито показувала, але я відчувала: довгі візити, розмови про минуле, мої історії про життя в селі – усе це їй не до душі. І ось тепер я, мати, стою на порозі й майже благаю, щоб мене впустили до дому власного сина.
Увійшовши, я намагалася бути якомога тихішою. Марічка готувала вечерю на кухні. Вона посміхнулася, привіталася й запропонувала чаю, але я відмовилася – не хотіла заважати. Натомість попросила дозволу скористатися ванною. Олексій проводив мене, приніс чисте рушник і сказав: «Мамо, не хвилюйся, усе гаразд. Спочинь, скільки треба». Але я помітила, як він швидко глянув у бік кухні, ніби перевіряючи, чи не чує Марічка нашої розмови. Ще один укол у серце. Колись ми з Олексієм були так близькі, ділилися всім, а тепер я почуваюся гостею, яка мусить знати своє місце.
Після ванної трохи прийшла до тями. Сидячи за столом з тарілкою гарячого борщу, який все ж таки наполігла подати Марічка, я думала про те, як усе змінилося. Коли Олексій був маленьким, я працювала на двох роботах, щоб забезпечити його. Жили скромно, але я старалася, щоб у нього було все необхідне. Пам’ятаю, як він, ще підлітком, обіцяв: «Мамо, коли виросту, збудую тобі великий будинок, і ти ніколи не будеш мати потреби ні в чому». Я посміхалася, гладила його по голові й казала, що мені нічого не треба, окрім його щастя. І ось тепер він дорослий, успішний, з родиною, гарним домом і доброю роботою. А я стою на його порозі й прошу дозволу зайти.
Після обіду зібралася на кладовище. Це була головна мета моєї подорожі. Моя мама, Ганна Василівна, пішла з життя п’ять років тому, і з тих пір я намагаюся приїжджати до неї хоч раз на рік: прибрати могилу, запалити свічку, просто посидіти поряд, згадуючи її доброту й мудрість. Олексій запропонував підвезти, але я відмовилася – хотіла побути наодинці. Пройтися було недалеко, а свіже повітря допомогло зібрати думки. На кладовищі я прибрала сухе листя, поставила свіжі квіти й запалила свічку. Сидячи біля могили, яЯ з усмішкою згадала, як мама завжди казала: “Любов – це як борщ, її треба постійно підігрівати, інакше перестигне”.
