Цей день розпочався з важкого каменю на душі. Я стояла на порозі хати свого сина, Олега, і не могла повірити, що мушу просити дозволу, щоб увійти. У руках — невеличка торбинка з речами, а в серці — суміш втоми, образи та надії. Дорога була довгою, майже шість годин у задушливому автобусі, і все, про що я мріяла, — це вмитися, перекусити і трохи відпочити перед тим, як піду на цвинтар, відвідати могилу моєї покійної мами, Ганни Степанівни. Але слова, які я промовила до Олега, досі гудуть у грудях: «Сину, пусти мене в хату хоч на годинку. Вмиюся, поїм, якщо твоя дружина дозволить, а потім піду на кладовище, свічку запалю. Невже я дожила до такого?»
Олег дивився на мене з якимось дивним виразом. В його очах були і любов, і ніяковість, і, здається, легка розгубленість. Він швидко кивнув і сказав: «Мамо, звичайно, заходь, про що ти?» Але я знала — справа не лише в ньому. Його дружина, Марія, завжди була доброю та гостинною, але останніми роками я почала помічати, що моя присутність у їхньому домі викликає в неї напругу. Не те щоб вона відкрито це показувала, але я відчувала: довгі візити, розмови про минуле, мої оповідки про життя в селі — усе це їй не до душі. І ось тепер я, мати, стою на порозі і майже благаю, щоб мене впустили в хату власного сина.
Увійшовши, я намагалася бути якомога тихішою. Марія була на кухні, готувала вечерю. Вона посміхнулася, привіталася і запропонувала чаю, але я відмовилася — не хотіла її обтяжувати. Натомість попросила дозволу скористатися лазнею. Олег провів мене до кімнати, приніс чисті рушники і сказав: «Мамо, не хвилюйся, усе гаразд. Відпочивай, скільки треба». Але я бачила, як він швидко глянув у бік кухні, ніби перевіряючи, чи не чує Марія нашої бесіди. Це був ще один ніж у серце. Колись ми з Олегом були такі близькі, ділилися всім, а тепер я відчуваю себе гостящіною, яка повинна знати своє місце.
Після лазні трохи прийшла до тями. Сидячи за столом з тарілкою гарячого борщу, який таки наполіг подати Марія, я думала про те, як усе змінилося. Коли Олег був маленьким, я працювала на двох роботах, щоб забезпечити його. Жили скромно, але я робила все, щоб він не потребував. Пам’ятаю, як він, ще підлітком, обіцяв: «Мамо, коли виросту, я збудую тобі велику хату, і тобі ніколи не бракуватиме нічого». Я посміхалася, гладила його по голові й казала, що мені потрібно лише його щастя. А ось тепер він дорослий, успішний, з родиною, гарною хатою і доброю роботою. А я стою на його порозі й прошу дозволу увійти.
Після вечері я зібралася на цвинтар. Це була головна мета моєї подорожі. Моя мама, Ганна Степанівна, пішла з життя п’ять років тому, і з тих пір я намагаюся приїжджати до неї хоча б раз на рік — прибрати могилу, запалити свічку, просто посидіти поруч, згадуючи її доброту і мудрість. Олег запропонував підвезти, але я відмовилася — хотіла побути наодинці. Іти було недалеко, а свіже повітря допомагало зібрати думки. На кладовищі я прибрала сухе листя, поклала свіжі квіти і запалила свічку. Сидячи біля могили, я розмовляла з мамою в думках, розповідала їй про свої переживання. «Мамо, невже я стала чужою для свого сина? — думала я. — Чи це я сама себе накручую?»
Повернувшись до дому Олега, я помітила, що атмосфера стала трохи теплішою. Марія запропонувала залишитися на ніч, але я відмовилася — не хотіла бути зайвою. Подякувала їй за гостинність, обійняла Олега й пообіцяла незабаром з’їздити знову. В його очах була щира любов, але і легка смута. Можливо, він теж відчуває, що між нами виросла якась невидима стіна?
Сівши в автобус до села, я задумалася про те, як швидко змінюється життя. Діти виростають, заводять власні родини, і це природньо. Але як же болить усвідомлювати, що ти, мати, яка віддала себе без залишку, тепер маєш просити дозволу, щоб просто зайти в хату. Я не звинувачую ні Олега, ні Марію — вони живуть своїм життям, і я рада, що в них усе добре. Але глибоко в душі я сподіваюся, що колись ми знову станемо близькими, як колись. А поки що я їздитиму, відвідуватиму могилу мами, обійматиму сина і віритиму, що любов між нами нікуди не поділася.
