Я кохала чоловіка, а він був відданий лише своїй матері.
Ми з Софійкою дружили ще зі школи, а потім вступили до одного університету у Львові. Історія, яку я розповідаю, трапилася з нею на четвертому курсі, і досі я не можу змиритися з несправедливістю, що її спіткала. Все починалося як казка — з несподіваної спадщини, шансу змінити життя, переїхати до столиці. Але закінчилося зрадою — найпідлішою, яку тільки може заподіяти рідня.
Старший брат її батька, дядько Тарас, все життя провів у Києві. Він з нуля створив бізнес, розбагатів, але у особистому житті йому не пощастило. Не було в нього ні дружини, ні дітей, і всю свою теплоту він віддавав небозі. Саме Софійка була для нього світлом у житті. Він пестив її подарунками, дзвонив щотижня, цікавився навчанням. А потім він помер. Тихо, на самоті. Довго хворів, але нікому не говорив. Софійка дізналася про його смерть лише після похорону — її викликав юрист.
Виявилося, дядько заповів їй у спадок квартиру у самому центрі Києва — простористу, з високими стелями, після ремонту. Батько Софійки отримав частину грошей, а ось житло було заповідане саме їй. Тоді здавалося, що перед нею відкрилися всі двері — Київ, нове життя, можливості. Лише одна обставина руйнувала плани: у Софійки було білоруське громадянство, отже, оформити спадщину вона не могла. У неї був лише рік на те, щоб знайти рішення.
Батько запропонував вихід — оформити квартиру на небогу, доньку своєї молодшої сестри, Мар’янку. Та давно жила у Києві, була одружена з українцем, народила там сина й уже отримала українське громадянство. Мар’янка одразу погодилася допомогти: мовляв, оформимо, а як тільки Софійка вирішить питання з громадянством, перепишемо назад. Усі повірили.
Софійка влаштувалася у київський університет, поселилася у гуртожитку й почала збирати документи. Все йшло добре — вона вчилася, підробляла, подавала на дозвіл на проживання. А потім Мар’янка з’явилася на порозі й сказала, що розлучається, і їй із сином треба десь жити. «Зовсім ненадовго», — запевняла вона. Софійка не посперечалася, впустила. Тоді вона ще не знала, що впускає у своє життя лихо.
Через три місяці Софійка прийшла до своєї квартири. Її речі стояли у пакеті у тамбурі. Двері не відчинялися — замок був змінений. Вона дзвонила, стукала, плакала. Ніхто не відповідав. Тоді викликала поліцію. Коли приїхали працівники, двері відчинила Мар’янка — спокійна, впевнена у собі. Вона показала їм документи, а ті лише розвели руками. Все за законом. Навіть сусіди в один голос підтвердили, що тут живе лише «Мар’яночка» з дитиною. Про Софійку — жодного слова.
Софійка стояла посеред під’їзду з валізою, а по її обличчю котилися сльози. Я приїхала за нею, посадила у таксі й вивезла. Вона тоді не промовила й слова — лише дивилася у вікно, стиснувши губи. Потім були суди, листи, адвокати. Все марно. Квартира, яка мала стати початком нового життя, виявилася вкраденою, і вкраденою своїми.
Тепер Софійка живе у знімній кімнаті. Працює на трьох роботах, збирає на нове житло. А Мар’янка, за останніми чутками, вийшла заміж вдруге. За того самого ріелтора, через якого продала київську квартиру.
Отак буває: ти віриш, сподіваєшся, довіряєш. А тебе — зраджують. І не вороги, а свої. Родина…
