Щоденник
Я любила чоловіка, а він був відданий лише своїй матері.
Ми з Соломією дружили ще зі школи, а потім вступили до одного університету у Львові. Історія, яку я розповім, сталася з нею на четвертому курсі, і досі я не можу змиритися з тій несправедливості, що її спіткала. Все починалося як казка — з несподіваної спадщини, шансу змінити життя, переїхати до столиці. Але закінчилося зрадою — найпідлішою, яка тільки може бути від рідних.
Її старший дядько, Петро, все життя провів у Києві. Він з нуля побудував бізнес, розбагатів, але в особистому житті йому не пощастило. Не було в нього ні дружини, ні дітей, і всю радість він віддавав племінниці. Саме Соломія була для нього світлом у житті. Він розважав її подарунками, дзвонив щотижня, цікавився навчанням. А потім він помер. Тихо, на самоті. Довго хворів, але нікому не говорив. Соломія дізналася про його смерть лише після похорону — її викликав адвокат.
Виявилося, дядько залишив їй у спадок квартиру у самому центрі Києва — просторе житло, з високими стелями, після ремонту. Батько Соломії отримав частину грошей, а ось нерухомість заповіли саме їй. Тоді здавалося, що перед нею відкрилися всі двері — Київ, нове життя, можливості. Лише одна деталь руйнавала плани: у Соломії було молдовське громадянство, а значить, оформити спадщину вона не могла. У неї був усього рік, щоб знайти рішення.
Батько запропонував вихід — оформити квартиру на племінницю, доньку його молодшої сестри, Олену. Та давно жила в Києві, була заміжня за українцем, народила сина й уже отримала громадянство. Олена одразу погодилася допомогти: мовляв, оформимо, а як тільки Соломія вирішить питання з громадянством, перепишемо назад. Усі повірили.
Соломія влаштувалася до київського університету, поселилася в гуртожитку й почала збирати документи. Все йшло добре — вона вчилася, підробляла, подавала на посвідку на проживання. А потім Олена з’явилася на порозі й сказала, що розлучається й їй з сином потрібно десь жити. «Зовсім ненадовго», — запевняла вона. Соломія не сперечалася, пустила. Тоді вона ще не знала, що впускає у своє життя лихо.
Через три місяці Соломія прийшла до своєї квартири. Її речі стояли у пакеті в тамбурі. Двері не відчинялися — замок було змінено. Вона дзвонила, стукала, плакала. Ніхто не відповідав. Тоді викликала поліцію. Коли приїхали правоохоронці, двері відчинила Олена — спокійна, впевнена у собі. Вона показала їм документи, а ті лише розвели руками. Все за законом. Навіть сусіди в один голос підтвердили, що тут живе лише «Оленка» з дитиною. Про Соломію — жодного слова.
Соломія стояла посеред під’їзду з валізою, а по її обличчю котилися сльози. Я приїхала за нею, посадила у таксі й забрала. Вона тоді не сказала жодного слова — лише дивилася у вікно, стиснувши губи. Потім були суди, листи, адвокати. Все марно. Квартира, яка мала стати початком нового життя, виявилася вкраденою, і вкраденою рідними.
Зараз Соломія живе в орендованій кімнаті. Працює на трьох роботах, збирає на нове житло. А Олена, за останніми чутками, вдало вийшла заміж вдруге. За того самого ріелтора, через якого продала київську квартиру.
Отак і буває: ти віриш, сподіваєшся, довіряєш. А тебе — зраджують. І не вороги, а свої ж. Родина…
