Чи варто жертвувати собою заради чиєїсь відпустки: як я відмовилася безкоштовно приймати свата у будинку біля моря — і стала ізгоєм
Моє життя ніколи не було легким. Турботи, відповідальність, нескінченна праця — все це стало звичною нормою, і я втратила себе в цій рутині. А тепер мене називають жадібною, безсердечною, корисливою жінкою — хоча я лише раз відмовилась бути зручною для всіх. Хочу розповісти свою історію не для осуду, а щоб ви зрозуміли: за кожною «відмовницею» стоїть не жадоба, а втома, яку ніхто не помічає.
Наша хата біля моря в Одещині — багатьом здається ідилією. Простора, затишна, з садом і альтанкою. Але мало хто знає, якою пекельною працею вона нам із чоловіком дісталася. Батьки залишили нам старий, розхитаний сарай у Затоку. Ми понад десять років відбудовували його — цегла за цеглою, кімната за кімнатою, все своїми руками, без чиєїсь допомоги. Зробили прибудову, провели воду, газ, звели гостеві будиночки.
Так, тепер у нас невеликий бізнес. Влітку, коли хвиля туристів, ми здаємо все — навіть свою кімнату. Самі спим у коморі, на розкладачках. Люди платять не лише за проживання, а й за домашню їжу. Я зранку до ночі кручу каструлі, перестилаю ліжка, прибираю, зустрічаю та проводжаю гостей. До липня я вже не пам’ятаю, коли останній раз спала чи їла як слід.
І все ж я не скаржуся. Адже саме ці літні місяці годують нас увесь рік. Майже все віддаємо доньці та зятю — вони платять іпотеку, і ми радіємо, що можемо їм допомогти. Ми вже не молоді, здоров’я похитнулося, але тримаємося.
А тепер — до суті.
Нещодавно донька повідомила, що вони з чоловіком летять у Туреччину. Радість? Так. Але додала мимохіть: «А сваха зі сватьком приїдуть до вас улітку, відпочинуть біля моря. Вони ж ніколи не вибивалися на курорт. Мамо, прилаштуй їх, будь ласка, тільки грошей не беріть, вони ж пенсіонери». Я оніміла.
Свахи? Ті самі, які навіть не подзвонили, коли ми з чоловіком лежали з ковідом, а будівництво зупинилося? Ті, що на весіллі доньки лиш на годину завітали — і тут же подалися геть? Ті, що вісім років про нас і не згадували, поки не випала нагода на «безкоштовне море»?
Я заглянула в блокнот з бронюваннями — все розписано до останнього дня. Туристи забронювали ще в січні, і навіть нашу кімнату вже узяв подружжя з хворою дитиною. Ми з чоловіком мали перебратися у намет — у прямому сенсі. І в цьому безладі, серед гостей, комори, наметів і вічного недосипання — де я повинна розмістити двох літніх людей, яким потрібен комфорт, тиша й увага?
Я не проти родини. Але, вибачте, це не санаторій, а наш єдиний спосіб вижити. У нас немає іншого доходу. Після пандемії туристи ледве повертаються. Ми тільки починаємо вилазити з боргів — і раптом ще й це.
Я сказала доньці, що не можу. Що не вийде. Що я виснажена й просто не витягну. На мене обрушився шквал обурення. Чоловік образився: «Та це ж родичі». Зять докорив: «Соромно перед батьками». Друзі й сусіди підхрюкують: «Розжиріла — тепер нікого не пускає». А донька… донька просто мовчить. І я зрозуміла — у очах усіх я більше не жінка, яка рятувала всіх, а скупа стара відьма, обвішана золотими ланцюжками з літніх заробітків.
Я сиділа вночі на веранді, слухала, як шепоче море, й плакала. Я втомилася бути доброю. Я втомилася віддавати все й отримувати натомість — вимоги. Ніхто не запитав, як я себе почуваю. Ніхто не запропонував допомогти. Нікому й на думку не спало, що я можу просто не встигати.
Тепер я думаю: залишитися при своєму — і бути ненавидною. Або поступитися — і знову стерти себе до нуля, щоб усім було зручно.
Скажіть мені, будь ласка, що б ви обрали?
