Кажуть, що в старості кожен збирає плоди свого життя. Хтось — любов і тепло від рідних, а хтось — лише холодний вітер від дверей, що гупнули перед носом. Мою свекруху, Надію Степанівну, ніколи не можна було назвати лагідною жінкою. Вона завжди трималась гордо, суворо, ніби всі навколо були їй щось винні. Особливо — її єдиний син. І вже точно — я, “ота сама дівка, що відвела сина від матері”.
Багато років тому, коли я була у другій декретній, а чоловік втратив роботу, ми не тягнули іпотеку. Попросились до свекрухи — у її простору “трьошку” у Львові, що дісталась їй від батька. Тоді в квартирі жили вона, її молодший син Тарас, і тепер ще ми з чоловіком і двома маленькими дітьми. Ми сподівались, що це тимчасово. Але все швидко перетворилось на пекло.
Надія Степанівна ніколи не пропускала нагоди докоряти. Діти їй заважали, пахли не так. Іграшки на дивані викликали спалахи люті. Їжу для немовляти вона називала “смердючою бурдою”, яка захарастила їй холодильник. Я мовчала. Терпіла все, лише б не погіршувати ситуацію. Але одного разу вона сказала прямо:
— Ви мені набридли. Збирайтесь. Їдьте. Я більше не можу жити в цьому цирку.
Ми були принижені. В нас майже не залишилось грошей після продажу старої квартири і виплат за кредитами. Ледь зібрали на маленький будинок під Бродами — без води, без каналізації. Все “зручності” — у сараї в кінці двору, а воду носили з колодязя.
Поступово, крок за кроком, ми почали будувати своє життя. Вклали матсертифікат, потім ще один кредит. Десять років — і ми нарешті заїхали у власний дім. Не палац, але з душем, опаленням, новою кухнею. І ось, коли все найгірше, здавалось, позаду, і ми вирішились на третю дитину, доля знову постукала у наші двері. Тут точніше — сама свекруха.
Я почула, як відчинилась хвіртка. На порозі стояла Надія Степанівна, у пальті, з валізою й обличчям, опухлим від сліз. Коли чоловік відчинив двері, вона буквально впала йому на груди. Ридала так, ніби поверталась не в дім, а до порятунку.
Ми впустили її, посадили. Чоловік дзвонив братові — без відповіді. Свекруха прийшла до тями лише ввечері.
Виявилось, після того як ми поїхали, вона взялась “перевиховувати” молодшого сина. Шепотіла йому, що старший — зрадник, а я зруйнувала їхню родину. У підсумку Тарас одружився і пішов від матері. Та ненадовго. Він забрав її до себе, разом із молодою дружиною. Спочатку було тихо. А потім у них народилась дитина. Свекруха знову заспівала стару пісню: запахи, шум, борщ не такий. Тільки невістка виявилась не я — терпіти не збиралась.
Поступово Надію Степанівну виселили з її кімнати на диван. Потім і звідти під різними приводами. Зі спальні зробили дитячу. Місце за столом почав займати хтось інший, а на докори вона чула у відповідь: “Якщо не подобається — збирайся і їдь”.
— А ти не думала поїхати до Івана? — якось сказав їй за вечерею молодший. Той самий, що колись разом із нею нас виганяв.
Так її і зібрали. Швидко. Без галасу. Валізу в руки, таксі до вокзалу, квиток у долоню. На прощання Тарас додав:
— Ми тебе виписувати не будемо. Пенсію київську отримуй спокійно. Тільки живи де хочеш, але не у нас.
Ми не могли не приймати її. У нашому домі знайшлось місце. Поки вона поводиться тихо. Жодного докору. Жодної скарги. Лише дивиться на нас, особливо на дітей, з якоюсь німою, запізнілою тугою.
Може, і справді старості робить людей м’якшими. А може, це просто страх — опинитися самій. Як би там не було, я поки мовчу. Але одне знаю точно: я нікого не вижену. Навіть її. Навіть ту, що колись викреслила нас із свого життя.
