Він пішов, а ми залишилися — і почали будувати своє життя наново, без нього.
Вечір був, як і сотні попередніх: діти галасують на кухні, на плиті стига вечеря, у лазні вже натоплено. Все, як завжди, все для нього. Чоловік прийшов, сів за стіл, мовчки поїв. Потім пішов у лазню. Я гадала, що все, як звичайно. Але коли він повернувся, сказав дивним, відчуженим голосом:
— Ти мене не ціниш. Мені тут більше робити нема чого. Я йду.
Зібрав речі, акуратно, методично. Забрав ноутбук, документи, навіть улюблену чашку. Пішов до матері. Просто так. Без сліз, без крику, без пояснень.
Я стояла в передпокої, спершись на одвірок, і слухала, як за ним захлопнулися двері. І знаєте, я не впала, не заридала, не втратила опору під ногами. Ні. Я відчула… полегшення.
Ніч пройшла на диво спокійно. Без хропіння з сусідньої подушки, без його бурчання, без вічного незадоволення тим, що діти шалять чи вечеря не така. Вранці я прокинулась, наче народилася знову. Діти вже повставали, я приготувала сніданок, усі поснідали, і вони пішли гуляти у двір. А я залишилася — сама, але не порожня.
Нещодавно ми закінчили ремонт. Залишилися дрібниці — довести до ладу. Я вирішила причепитися до штори. Взяла шуруповерт, саморізи, дюбелі — інструменти, які раніше навіть не торкалася. Оця планка, аби їй грець, ніяк не хотіла триматися, усе сповзала. Але я впоралася. Я змогла. Повісила штору. Гарну, легку, блакитну, з квітковим візерунком — ніби завіса на нову сцену мого життя.
Потім я пішла на кухню, зварила три літри пахучого яблучного варення і декілька пляшок томатного соку. Поки баночки охолоджувалися на підвіконні, я задумалася: а може, я справді в чомусь винна? Може, недобачила, не договорила, недолюбила? Але чим більше я роздумувала, тим ясніше усвідомлювала: ні. Просто він давно вже був не з нами. Тілом тут, а душею — далеко.
Я вийшла у двір, взяла фарбу, драбину — важку, стару, майже ще з війни. З мукою дотягла її до стіни, страх перемагав рішучість. Я з дитинства боюся висоти. Але піднялася. І пофарбувала. Дім загра́в. Я зітхнула. І знаєте, як би дурно це не звучало, але в той момент я зрозуміла: я все можу. Я сама все зроблю.
Ніч принесла тишу. Діти спали, я сиділа з чашкою чаю на кухні і вперше за багато місяців не відчувала тривоги. Повертати його? Навіщо? Він сам пішов. Сам обрав — свою матір, свою свободу, свою ілюзію. Нехай тепер свекруха розбирається зі своїм «янголятком», як вона його завжди називала. Гадаю, швидко зрозуміє, що крильця давно полиняли, а німб проржавів.
А у нас — буде добре. Я впораюся з городом, з домом, з дітьми. Я стану сильнішою. Я вже стала. І не тому, що хочу — тому що більше неможна бути слабкою. Тепер я і мама, і тато. І нічого страшного. Не вперше.
Я вже подумала про розлучення. Не бачу сенсу тягнути. Він пішов — не в гості, не у відрядження, а з сім’ї. Це його вибір. А ми — з дітьми — зробимо свій. Ми почнемо все спочатку. Без нього. І крок за кроком збудуємо собі життя. Справжнє. Вільне. Чесне. Своє.
