З дитинства мене виховували як дівчину з кришталевого палацу. Все найкраще — для мене. Найкращі школи, курси, репетитори, поїздки за кордон. Мама завжди повторювала: «Ти гідна тільки найліпшого, не смій змирюватися з меншим». А тато лише зітхав і кивав — єдина донька. Та коли справа дійшла до щастя особистого, все пішло зовсім не так, як мріялося.
Свого «принца» я зустріла не відразу. Багато розчарувань, пустих романів, марних обіцянок. Але коли з’явився Олег, мені здалося, що саме так і має виглядати кохання. Він був ввічливий, турботливий, уважний до дрібниць. Дарував квіти без нагоди, читав вголос вірші, торкався моїх пальців, ніби святині. Подруги заздрили, захоплювалися. Усі — крім Марічки.
— Ти впевнена, що він любить тебе, а не батькові рахунки? — сумніваючись, питала вона.
Я сміялася. Олегові я вірила, як собі. Любила — до тремтіння, до мурашок, до сліз. Побралися ми скромно, без розкоші, лише заради кохання. Батьки подарували нам квартиру у новобудові на двадцятому поверсі. Вид звідти був такий, що аж дух перехоплювало. А Олег, завдяки татові, швидко отримав посаду заступника директора у нашій сімейній справі. Хоча працював старанно, без ледарства. Тато навіть казав, що згодом передасть йому бізнес.
Нас вважали ідеальною парою. Усім так здавалося. Через кілька років почали думати про дітей. Батьки мріяли про онуків. Ми з Олегом вирішили — час. Та забеременіти мені не вдавалося. Місяці очікувань, розпачу, сліз. Обстеження показали — причина в мені. Я лікувалася, проходила терапію, намагалася не втрачати надію. Потім спробували ЕКЗ. Кілька невдалих спроб остаточно добили мене. Я стала злою, втомленою, замкненою. Але Олег був поруч. Чи мені так лише здавалося.
Наближався мій тридцятий день народження. Батьки наполягали на святі — з музикою, гостями, щирим застіллям. Хотіли повернути мені посмішку. Я намагалася триматися, хоч усередині було пусто. Серед вечора задзвонив телефон. Я вийшла у іншу кімнату, щоб відповісти. У вітальні гуділи голоси, а в слухавці — жіночий голос. Чужий. Холодний. Впевнений.
— Вибачте, що турбу́ю, — почала вона. — Я знаю, що вам зараз важко, але ви — жінка, і мене зрозумієте. У нас з Олегом давні стосунки. І я чекаю від нього дитину. Він говорив, що у вас проблеми з цим. Будь ласка, відпустіть його. Йому потрібен син. Моїй дитині потрібен батько.
Я слухала й не дихала. У голові дзвеніло. Кімната попливла. Хотілося вибігти, закричати, сховатися, зникнути. Я зрозуміла, де він був усі ті вечори, коли говорив, що їде до друга, до мами, на зустрічі. Зрозуміла, чому віддалився, став грубішим, мовчазнішим.
Я витерла обличчя, глибоко вдихнула й повернулася до столу. Усміхалася. Сміх застрягав у горлі, очі пекли, але я витримала. Ми провели гостей. Залишилися лише батьки. Тоді я сказала:
— Тату, мамо… Олег мені зраджує. І та жінка чекає від нього дитину.
У кімнаті стало тихо, як у гробниці. Тато встав, повільно підійшов до чоловіка й глухо промовив:
— Вважай, що ти більше не мій зять. Геть з мого дому.
Мама забрала мене додому. Хотіла залишитися, але я попросила піти. Мені треба було побути на самоті. Вночі Олег повернувся. Стояв у коридорі, як битий пес. Благав пробачити. Говорив, що не кохає її. Що це випадковість. Що, можливо, вона його приворожила. Я мовчала. Дозволила залишитися на ніч. Не тому, що жаліла — тому що була спустошена настільки, що не мала сил вигнати.
Зранку він знову благав. Просив, щоб я поговорила з батьком. Сказала, що все гаразд. Я дивилася на нього й бачила чужу людину. Кохання пішло. Разом із вірою.
Він пішов. Жінка, на його словах, мала скоро народжувати. Я не знала, чи правда це, чи маніпуляція. Але знала одне — дитини, яку я так чекала, у мене все ще не було. А в нього — буде. Не від мене.
Я стою перед вибором: відпустити чи боротися? Та за що боротися, якщо він зрадив? Життя без нього лякає. Але жити з ним — вже неможливо.
