З дитинства мене виховували як дівчину з кришталевого палацу. Все найкраще — для мене. Найліпші школи, курси, репетитори, поїздки за кордон. Мама завжди казала: «Ти гідна найкращого, не смій згоджуватись на менше». А тато лише зітхав і кивав — адже я була їхньою єдиною донькою. Але коли справа дійшла до особистого щастя, все пішло зовсім не за планом.
Свого «принца» я знайшла не відразу. Було багато розчарувань, легковажних романів, пустих обіцянок. Але коли з’явився Олег, мені здалося, що саме так має виглядати справжнє кохання. Він був ввічливим, турботливим, уважним до дрібниць. Дарував квіти без приводу, читав вголос поезії, торкався моїх рук, ніби святині. Подружки заздрили, захоплювались. Усі — крім Насті.
— Ти впевнена, що він кохає тебе, а не батькові рахунки? — сумніваючись, питала вона.
Я лише сміялась. Олегу я вірила, як собі. Кохала — до тремтиння, до мурашок, до сліз. Ми одружились скромно, з любов’ю, без розкішних весіль. Батьки подарували нам квартиру в новобудові на двадцятому поверсі. Вид звідти був приголомшливим. А Олег, через зв’язки тата, швидко отримав посаду заступника директора в сімейному бізнесі. Хоча треба віддати йому належне — працював старанно. Тато навіть казав, що з часом передасть йому справу.
Нас вважали ідеальною парою. Так здавалось всім. Через кілька років ми почали думати про дітей. Батьки мріяли про онуків. Ми з Олегом вирішили — час. Але вагітність не наставала. Місяці очікувань, розчарувань, сліз. Обстеження показали, що проблема в мені. Я пройшла лікування, гормонотерапію, намагалась вірити в краще. Потім спробували ЕКЗ. Декілька невдалих спроб остаточно вибили мене з колії. Я стала злою, вставленою, замкненою. Але Олег був поруч. Чи мені лише так здавалось.
Наближався мій тридцятий день народження. Батьки наполягали на святі — з музикою, гостями, застіллям. Хотіли повернути мені посмішку. Я намагалась підтримувати веселу атмосферу, хоча всередині було пусто. Посередині вечора задзвонив телефон. Я вийшла в іншу кімнату, щоб відповісти. У вітальні було шумно, а в трубці — жіночий голос. Незнайомий. Холодний. Впевнений.
— Вибачте, що турбує, — почала вона. — Я знаю, що вам зараз важко, але ви жінка, і мене зрозумієте. У нас з Олегом давні стосунки. І я чекаю від нього дитину. Він розповідав, що у вас з цим проблеми. Будь ласка, відпустіть його. Йому потрібен син. Моїй дитині потрібен батько.
Я слухала і не дихала. В голові дзвеніло. Кімната заплила. Хотілося втекти, закричати, сховатись, зникнути. Я зрозуміла, де він був усі ті вечори, коли говорив, що йде до друга, до матері, на зустріч. Зрозуміла, чому віддалився, став грубішим, мовчазнішим.
Я витерла обличчя, глибоко вдихнула і повернулась до столу. Усміхалась. Сміх застряв у горлі, очі пекло, але я вистояла. Ми провели гостей. Залишились лише батьки. Тоді я сказала:
— Тату, мамо… Олег мені зраджує. І та жінка чекає від нього дитину.
У кімнаті стало тихо, як у склепі. Тато підвівся, повільно підійшов до чоловіка і приглушено промовив:
— Вважай, що ти мені більше не зять. Геть з мого дому.
Мама забрала мене додому. Хотіла залишитись, але я попросила піти. Мені потрібно було побути самій. Вночі Олег повернувся. Стояв у коридорі, як побитий пес. Благав прощення. Говорив, що не кохає її. Що це випадковість. Що, можливо, вона його приворожила. Я мовчала. Дозволила залишитись на ніч. Не тому, що жаліла — тому що була надто спустошена, щоб виганяти.
Вранці він знову благав. Просив, щоб я поговорила з батьком. Сказала, що все добре. Я дивилась на нього і бачила чужу людину. Кохання пішло. Разом із вірою.
Він пішов. Та жінка, за його словами, незабаром мала народжувати. Я не знала, правда це чи маніпуляція. Але знала інше — дитини, яку я так чекала, у мене все ще не було. А в нього — буде. Не від мене.
Тепер я стою перед вибором: відпустити чи боротись? Але за що боротись, якщо він зрадив? Життя без нього лякає. Але жити з ним — вже неможливо.
