Чоловік полетів на море відразу після моїх пологів. А я залишилася сама — з болем, втомою й немовлям на руках.
Ми з Дмитром — молода сім’я. Побралися рік тому, на хвилі першого кохання, наївних мрій і повної впевнености, що подолаємо все. Мені щойно виповнилося девятьнадцять, йому — двадцять два. Жили, як могли — на орендованій хаті у Бердичеві, збирали на візочок і бодіки, рахували дні до пологів і вірили, що народження дитини зблизить нас, зробить міцнішими. Але все вийшло інакше.
Тиждень тому я народила. Маленький, зморщений, теплий комочок, який одразу заповнив моє життя безсонними ночами, страхами, сумішшю та дитячим плачем. Я повернулася додому з сином на руках, вся болить, не могла навіть сісти, ноги підгиналися, тіло трусилося. А наступного дня чоловік спокійно повторив:
— Завтра лечу в Туреччину.
Я спершу не зрозуміла. Подивилася на нього й перепитала:
— Куди ти летиш?
— Та путівка гаряча, Ігор з роботи запропонував. За копійки, майже безкоштовно. Треба брати. Цілий рік працював, як кінь, хочу хоч трохи сонця. Все одно ви з малим досі неактивні, відпочинете без мене.
Він сказав це так буденно, наче мова йшла про похід до крамниці. А я стояла, колихаючи дитину, у післяпологовій сорочці й з очима, повними розпачу. Навіть не встигла усвідомити, що він уже все вирішив. Не запитав, не порадився — просто поставив перед фактом.
— А як же ми?.. — спитала я тоді.
— Та ви ж і так тільки спите та їсте. Я швидко, на тиждень. Відпочину й повернусь. Не переживай, ти впораєшся.
Ці слова палили. Я не знала, як пояснити, що не впораюся. Що кожну мить борюся зі страхом — раптом не дихає, раптом температура, раптом я щось роблю не так. Що мені страшно прокидатися в тиші й страшно засинати, бо немає сил, та й сну теж немає. Що просто хочеться, щоб хтось подав келих води. ЗапороНічого не подав, а замість цього відправив фото з пляжу — ось він з коктейлем, ось море, ось пальми, і жодного запитання: як ти, як наш син.
