**Щоденниковий запис**
Життя моє ніколи не було легким, але справжнім ударом стало не сирітство, а поява людини, яку колись називала татом — після майже п’ятнадцяти років мовчання. Він прийшов не з квітами чи вибаченнями. А з вимогою: «Поділи спадщину».
Батьки розлучилися, коли мені виповнилося чотири. Мати швидко потонула в алкоголі, суд позбавив її прав, а батько, не знайшовши в собі сили бути справжнім батьком, відвіз мене до своєї матері в глухе село під Черкасами. Сам він жив у місті й з’являвся рідко — раз на півроку, а то й рідше.
Я пішла до сільської школи, навчилась копати город, шити на старій машинці, ловити рибу, заготовляти виноград для варення. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав з незнайомою жінкою. Мене вигнали на вулицю. Повернулась — вдома лише бабуся, сидить у кріслі, очі скляні.
— Де тато? — запитала я.
— Більше не приїде, Марічко, — більше нічого не сказала вона.
І справді, не приїхав. Завів нову сім’ю, забув про доньку. Ми з бабусею жили удвох. Я не сумувала — у мене була вона. Мудра, тиха, сувора й добра. Вона стала мені всім: мамою, батьком, подругою.
Коли закінчила дев’ятий клас, тітка Оля, сільська кравечиха, сказала:
— У тебе руки золоті. Вступай до технікуму, не марнуй талант у городі.
Я послухалась. Пішла до міста. Вчилась, підробляла, не згинула. Батько жив буквально за три зупинки від мого гуртожитку — але за чотири роки жодного разу не поцікавився, чи жива я. Я теж не шукала.
Після технікуму влаштувалась у ательє, вийшла заміж за Олега. Ми знімали крихітну квартирку, але що п’ятниці їздили до бабусі в село. Вона обожнювала Олега. Раділа, коли дізналась, що я вагітна. Тільки внука свого вона так і не дочекалась…
Коли бабуся померла, світ спорожнів. Потім прийшов нотаріус і повідомив: будинок, ділянку, заощадження — все заповідано мені. Я ридала над цим листом. Не через гроші — через пам’ять.
Батько на похорон не приїхав. Ні дзвінка, ні слова. Про смерть матері він дізнався через півроку. Як і про заповіт. І тоді — вперше за п’ятнадцять років — постукав у мої двері.
Я не відразу впізнала цього постарілого чоловіка. Він не став довго крутити:
— Спадщину бабусі треба ділити. Мені належить половина.
Я сміялася навпроти нього. Гірко, голосно:
— Тобі? Половина? Ти ж відмовився від мене й від своєї матері. А тепер згадав? Гроші запахли?
Він скривився, але Олег став поруч:
— Іди геть. По-доброму, чи я допоможу.
Батько подав до суду. Але навіть закон був на моєму боці. Він програв, сплатив судові витрати, зник знову.
А ми з Олегом відкрили власну кравецьку майстерню. Шили спецодяг — для будівельників, лікарів, заправників. Замовлень вистачало. Ми жили й будували своє.
Батька більше не бачила. І не хочу. Бабуся — ось хто був мені справжньою родиною. Я встояла, тому що вона одного разу вирішила: я варта більшого. І я живу так, щоб вона пишалася мною. Десь там, вище хмар…
