Вона пішла до іншого після десяти років шлюбу. А через рік стояла на моєму порозі — вагітна і зламана…
Свою дружину, Соломію, я зустрів майже дванадцять років тому. Тоді ще навчався у будівельному інституті в Києві, жив у гуртожитку. Вона тільки переїхала з маленького містечка на Житомирщині — налякана, самотня, чужа у цьому гучному світі. Ми не одразу зблизились. Я навіть не помічав її спочатку — занадто замкненою вона була. Сиділа з книжками, ні з ким особливо не спілкувалась.
Але час зробив своє. Через кілька місяців ми почали балакати — спершу обережно, а потім щовечора не могли наговоритись. Вона ділилась переживаннями, я — своїми мріями. Незабаром нас поселили разом у сімейну кімнату — завгуртожитком пішла назустріч, побачивши, що у нас серйозні стосунки. Так і почалося наше життя.
Я завжди знав, що хочу. Хотів бути надійним чоловіком, господарем, що не лише зводить стіни, а й наповнює їх теплом. Одразу сказав Соломії: „Ти працювати не будеш. Жінка має доглядати за домом і дітьми. А якщо чоловік не може прогодувати родину — то він і не чоловік“. Вона не заперечувала. Готувала, прибирала, чекала на мене, і ми були справжньою родиною.
З часом я пішов угору. Влаштувався у будівельну компанію, дійшов до керівника ділянки, потім відкрив свою справу. Купив будинок під Києвом, дві машини — собі й дружині. Ми жили, як мріяли. Лише одного нам не вистачало — дітей. Минули роки, а в домі було тихо. Обоїли десятки лікарів, витрачали гривні, робили обстеження — але нічого не змінювалось. Я намагався не показувати біль. Вона теж мовчала, але в її очах була порожнеча. Зрештою ми здались. Вирішили: якщо доля не дає — значить, не час.
А потім усе розвалилось. Без попередження. Без шансу зрозуміти.
Я повернувся додому раніше — хотів об’їхати затор. У дворі не було машини Соломії, ворота розчинені. Дивно. Я чекав. Вечір тягнувся нескінченно. А потім — SMS з незнайомого номера:
„Пробач. Я більше не можу жити у брехні. У мене інший. Він повертається додому, і я їду з ним. Я зрадила тобі, але, можливо, одного дня ти пробачиш…“
Мене відірвало від реальності. Світ розсипався, як стара штукатурка. Я сидів на підлозі, у будинку, що зводив для двох, а опинився сам. Лише мій друг, напарник по роботі, витягнув мене з темряви. Не дав запити горе чи зникнути у нікуди.
Минув час. Я почав дихати знову. Побачив Соломію на фото у мережі — десь на Карпатах. Зрозумів: живе тепер там. А викинути її з думок не міг. Кожна річ у домі нагадувала про неї. Я благав долю, щоб вона повернулась. І вселення почула.
Через рік — день у день — у двері подзвонили. Я відчинив… і ледь не впав. На порозі стояла вона. Виснажена, зі зірваним поглядом, у брудному, поношеному одязі. І з животом. Великим. Вона була на останніх місяцях.
Соломія впала на коліна, плакала й благала пробачення. Той самий коханець вигнав її. Вона зрадила йому — він кинув. У неї не було нічого: ані грошей, ані домівки, ані надії. Лише я.
Можете засуджувати мене. Сказати, що я дурень, що треба було захлопнути двері. Але знаєте що? Я не зміг. Бо увесь цей час продовжував любити. Бо навіть через біль хотів бачити її поруч. Бо знав — помиляються всі. І якщо я не пробачу її, то втрачу останнє, що лишилось від мене.
Минуло кілька років. Тепер у нас син — той самий, якого, як я гадав, у нас ніколи не буде. Я люблю його як рідного, бо він мій — за вибором, за прийняттям, за любов’ю. І Соломію люблю — хоч біль у серці назавжди залишився рубцем.
Я ніколи не докоряв їй. Не нагадував. Бо справжній вибір — це коли любиш не за щось, а попри все.
