Чоловік вилетів на море відразу після моїх пологів. А я залишилася сама — з болем, втомою та немовлям на руках.
Ми з Олегом — молода сім’я. Побралися рік тому, на хвилі першого кохання, наївних мрій та повної впевненості, що подолаємо все. Мені щойно виповнилося дев’ятнадцять, йому — двадцять один. Жили як могли — на орендованій квартирі в Черкасах, збирали на коляску та бодіки, рахували дні до пологів і вірили, що поява дитини зробить нас ближчими, єдинішими, сильнішими. Та все вийшло інакше.
Тиждень тому я народила. Крихітний, зморшкуватий, теплий комочок, який одразу заповнив моє життя безсонними ночами, страхами, сумішшю та дитячим плачем. Я повернулася додому з сином на руках, вся боліла, не могла навіть нормально сісти, ноги підгиналися, тіло тремтіло. А наступного дня чоловік спокійно повідомив:
— Я завтра лечу в Туреччину.
Я спочатку не зрозуміла. Подивилася на нього й перепитала:
— Куди ти летиш?
— Та путівка гаряча, Іван з роботи запропонував. За копійки, майже безкоштовно. Треба брати. Цілий рік працював, як кінь, хоч трохи сонечка хочу. Ви з малям поки неактивні, відпочинете і без мене.
Він сказав це так буденно, ніби йшлося про поход у магазин. А я стояла, колихаючи дитину, у післяпологовій білизні й з очима, сповненими розпачу. Навіть не встигла усвідомити, що він уже все вирішив. Не запитав, не порадився, просто поставив перед фактом.
— А як же ми?.. — промовила я тоді.
— Та ви ж поки лише спите та їсте. Я швидко, на тиждень. Відпочину й повернусь. Не переймайся, ти впораєшся.
Ці слова пекли. Я не знала, як пояснити, що не впораюся. Що кожну мить борюся зі страхом — раптом він не дихає, раптом температура, раптом я роблю щось не так. Що мені страшно прокидатися в тиші й страшно засинати, бо немає сил, але й сну теж немає. Що я просто хочу, щоб хтось подав склянку води. Запитав: «Як ти?» Обійняв.
А він — полетів. Надсилав фото з пляжу: ось він на шезлонзі з коктейлем, ось море, ось пальми. Жодного слова про сина. Жодного питання: як ти, що тобі потрібно?
Я плакала. Мовчки, щоб не розбудити дитину. Мама сказала:
— Радій, що він там. Мій у твої дні напувався до непритомності. Краще нехай там, ніж тут п’яничає.
Подруга підтримала по-своєму:
— Тобі хоча б не самоцій з пологового йти довелося. Мене взагалі ніхто не зустрів. Додому їхала сама, з сумками та немовлям. У тебе ще все нормально.
Але мені від цих слів не полегшало. Я не відчувала щастя. Я відчувала зраду. Мені потрібна була не путівка, не фото з моря. Мені потрібне було його плече. Його рука. Його участь.
І, можливо, колись я пробачу. Але забути — навряд. Бо в найвразливіший, найстрашніший момент свого життя я залишилася сама. І він так вирішив.
