Вона пішла до іншого після десяти років шлюбу. А через рік стояла на моєму порозі — вагітна й зламана…
Свою дружину, Соломію, я зустрів майже дванадцять років тому. Тоді ще навчався у будівельній академії у Львові, жив у гуртожитку. Вона тільки переїхала з маленького містечка на Волині — налякана, самотня, чужа у цьому шумному світі. Ми не одразу зблизились. Я спершу навіть не помічав її, занадто замкненою вона була. Сиділа з книжками, ні з ким особливо не спілкувалась.
Але час робив своє. Через кілька місяців ми почали розмовляти — спочатку обережно, а потім кожен вечір нам було замало слів. Вона ділилась переживаннями, я — своїми мріями. Незабаром нас поселили до сімейної кімнати — комендантка пішла нам назустріч, бачила, що ми серйозні. Так і почалось наше життя.
Я завжди знав, чого хочу. Хотів бути надійною опорою, господарем, який не тільки зводить стіни, а й тримає в них тепло. Одразу сказав Соні: «Тобі працювати не треба. Жінка має доглядати за домом і дітьми. А якщо чоловік не може прогодувати свою родину — то він і не чоловік». Вона не сперечалась. Готувала, прибирала, чекала мене з роботи — були справжньою родиною.
З часом я піднявся. Влаштувався до будівельної компанії, дійшов до керівника ділянки, потім відкрив свою справу. Купив будинок у передмісті, два авто — собі й дружині. Жили, як мріяли. Лише одна річ не вдавалась — діти. Роки йшли, а в домі було тихо. Обійшли десятки лікарів, витрачали гривні на обстеження, але нічого не змінювалось. Я намагався не показувати, як мені боляче. Вона теж мовчала, хоч в очах у неї стояла порожнеча. Потім ми здалися. Вирішили: якщо доля не дає — значить, не час.
А потім усе розвалилось. Без попередження. Без шансу зрозуміти, що коїться.
Я повернувся додому раніше — хотів обїхати затор. У дворі не було машини Соні, ворота настіж. Дивно. Зачекав. Вечір тягнувся довго. А потім — SMS з незнайомого номера:
«Пробач. Я більше не можу жити у брехні. У мене інший. Він повертається додому, і я їду з ним. Я зрадила тобі, але, можливо, колись ти пробачиш…»
Мене вирубало. Світ розсипався, як стара штукатурка. Я сидів на підлозі, у будинку, який будував для двох, а залишився сам. Лише мій друг, напарник по роботі, витягнув мене з цієї прірви. Підтримав, не дав запити горе або зникнути.
Минув час. Я почав дихати. Побачив Соломію на фото в соцмережах — десь на Карпатах. Зрозумів, що вона живе там. А викинути її з голови не міг. Усе навколо нагадувало про неї. Я молився, щоб вона повернулась. І всесвіт почув.
Рік потому — день у день — у двері подзвонили. Я відчинив… і мало не впав. На порозі стояла вона. Худа, зігнута болем, у брудному, поношеному одязі. І з животом. Великим. Вона була на останніх місяцях вагітності.
Соня впала на коліна, плакала й благала пробачення. Її вигнав той самий коханець. Вона йому зрадила, і він кинув її. В неї не було нічого: ні грошей, ні домівки, ні надії. І нікого, хто прийняв би її у такому стані. Окрім мене.
Можете мене осудити. Сказати, що я дурень, що треба було захлопнути двері перед її обличчям. Але знаєте що? Я не зміг. Бо увесь цей час продовжував любити. Бо навіть через біль хотів бачити її поряд. Бо знав — помиляються всі. І якщо я не пробачу її, то втрачу останнє, що лишилось від мене.
Минуло кілька років. У нас тепер син — той самий, якого, як я гадав, у нас ніколи не буде. Я люблю його як рідного, бо він мій — по вибору, по серцю, по любові. І Соню люблю — хоч біль у серці залишився назавжди.
Я жодного разу не докорив їй. Не нагадував. Бо справжній вибір — це коли любиш не за щось, а попри все.
