Свекруха ледь не вбила мого сина своїми «турботливими» методами. А чоловік лише плечима знизав…
Як пояснити це Вікторії Миколаївні, моїй свекрусі? Вона, здається, взагалі не усвідомлює, що її сліпа «любов» та домашня медицина можуть забрати життя нашій дитині. Так, ми нібито маємо спільну мету — виростити здорового, щасливого онука. Але її методи все частіше перетворюють моє життя на кошмар, а мого сина — на піддослідного кролика.
Все почалося, коли Дмитрик пішов у садок. Йому щойно виповнилося три, і, як то буває, він почав хворіти майже щотижня. Два дні у групі — і знову температура, нежить, кашель, а то й вітрянка… Після декрету я повернулася на роботу в страхову компанію, і жодних пільг там не було. Лікарняні — це лише моя проблема. Довелося просити допомоги в свекрухи. Вона живе поряд, на пенсії, тому погодилася із задоволенням.
Але швидко з’ясувалося, що Вікторія Миколаївна у медицині не тямить, хоча впевнена, що знає все. Вона почала «лікувати» Дмитрика сама: сиропчики, крапельки, таблеточки — усе за порадою сусідки чи з телевізора. Я залишала інструкції: що, коли і в якій дозі давати. Але свекруха просто ігнорувала мої записки. А я мовчала. Бо не могла залишити сина самого, а просити допомоги більше було ні в кого.
Мовчала доти, доки одного дня Дмитрика не почало душити. Я прийшла з роботи раніше — чи то інтуїція, чи доля. У нього вже пухло обличчя, очі налилися кров’ю, губи посиніли. Я одразу зрозуміла — алергія. Знайшла в холодильнику ампулу дексаметазону, яку тримала на випадок лиха, зробила укол. Через півгодини син почав дихати.
Я ледь не збожеволіла. А потім відкрила аптечку свекрухи — і все стало ясним. Вона дала дитині одночасно сироп від кашлю, краплі «для імунітету» та якісь барвисті драже, які їй «порадила сусідка з п’ятого поверху». Саме ці «імунні краплі» спричинили жахливу реакцію.
Я більше не могла мовчати.
— Вікторіє Миколаївно, будь ласка, не давайте Дмитрику нічого, що я не схвалила. Усі потрібні ліки я залишаю, підписую, пояснюю. Він же міг померти!
— Оленко, ну що ти… Я ж хотіла, щоб швидше одужав. Та й що там такого — кашель та соплі. Сиропчик дала, крапочки…
— Ці крапочки його й могли вбити! Чому ви не викликали швидку?!
— Ну, швидка… А раптом даремно? Та й ти ж прийшла вчасно, усе обійшлося. Хіба від любові хтось помирав?..
У цю мить увійшов чоловік.
— Що у вас за суперечки?
Свекруха з ураженим виглядом:
— Твоя дружина каже, що я погано доглядаю за Дмитриком. Мабуть, тепер вона сама з ним сидітиме.
— Оленько, ну навіщо ти так? — втрутився Андрій. — Мама ж нам допомагає: і їжу готує, і за дитиною дивиться. Чого ти її лаєш?
— А ти знаєш, що через її «допомогу» Дмитрик ледь не помер? Що вона нагодувала його так, що у нього пішла жахлива алергія? Якби я запізнилася, його б не врятували.
— Та годі, усе ж закінчилося добре! Мама більше не даватиме ліків, правда, мам?
— Звичайно. Я ж хотіла якнайкраще…
А потім він різко сказав:
— Годі. Давайте повечеряємо, я голодний.
Мені хотілося закричати. Але я змовчала. А коли Вікторія Миколаївна пішла, я спробувала поговорити з Андрієм.
— Ти взагалі зрозумів, що сталося? Ти бачив, у якому стані був твій син?
— Бачив. Але мама ж пообіцяла, що більше не буде.
— Пообіцяла… А де гарантія, що завтра не дасть щось інше?
— Ти ж знаєш, вона любить Дмитрика. Що мені тепер робити? Нанімати няню?
— Так!
— То ти моїй мамі не довіряєш, а чужій жінці — так?
— Після того, що я побачила — так. Бо чужа няня, принаймні, не стане експериментувати з ліками. Я почну шукати. І якби ти сам бачив, як вінОлена зрозуміла, що іноді довіряти треба не словам, а власному серцю, яке завжди підкаже, як захистити найрідніших.
