«Відпустіть Дениса!»: я просто погодилась…
— Куди це ти зібрався? — стримано запитала Ганна, спостерігаючи, як чоловік натягує свіжу сорочку.
— Та з хлопцями зустрітись вирішили. Пива випити, побалакати, — відповів Денис, навіть не глянувши на неї.
— А зі мною ти взагалі коли-небудь збираєшся час проводити? — Ганна спробувала посміхнутися, але вийшло гірко.
— Та ти ж постійно на роботі! Звідки мені було знати, що ти сьогодні раптом вирішила звільнитися раніше?
Питання, здавалося б, логічне. Ось тільки занадто вже багато їх стало — логічних, зручних відмовок. А Ганна втомилася. Втомилася бути тією, хто все розуміє, пробачає та оплачує.
Колись їй здавалося: зустріла свого. Денис був уважним, скромним, трохи молодшим — та хіба вік має значення, коли душа поруч? Їх звели мамині подруги, влаштували весілля, зажили у просторих апартаментах Ганни. Він працював… якось. Але їй вистачало. На двох.
Перші звоночки почалися через рік. Роман на стороні. Потім — другий, третій. Вибачення, сльози, обіцянки. А за цим — покупки. Консоль, ноутбук, новий телефон… Тепер — авто.
— Ганнусю, ну адже ж зручно! Я буду тебе з роботи забирати, дитину в садочок возити… — мріяв Денис.
— Ти спочатку з’являйся вдома хоч інколи, — відрізала вона. Але звичка пробачати виявилася сильнішою.
А потім був один дзвінок. Недільного ранку.
— Алло, відпустіть Дениса! — лунав голос молодої дівчини.
— Вибачте, хто це?
— Ми з ним кохаємо одне одного! А ви… ви лише заважаєте!
Ганна мовчки слухала.
— Впевнені, що ваше почуття дорожче грошей? — нарешті запитала вона.
— Звісно!
— Перевіримо?
— Як це?
— Забирайте його. Назавжди.
Вона поклала слухавку й спокійно склала його речі у валізу.
Через десять хвилин Денис повернувся. Зупинився у дверях, втупившись у валізу.
— Ми… кудись їдемо?
— Ти — так. Куди забажаєш.
— Про що ти?
— У прямому сенсі. Ми розлучаємось.
— Через якусь дурну? Я жартував, Ганно! Ми ж хотіли сім’ю! Авто!
— Так. Я тепер сама куплю авто. Сама отримаю права. І дитину — теж без тебе, якщо захочу. Дякую за мотивацію.
Він намагався сперечатися. Умовляти. Маніпулювати. Але Ганна була спокійна.
За рік вона вийшла зі свого нового авто на парковці торгового центру. Водійське посвідчення, впевнений погляд, легка усмішка. І нове плаття, яке так полюбив її теперішній вибранець — дорослий, надійний, без претензій.
Побачивши Дениса вдалині, Ганна на хвилину затримала погляд.
— Ти купила ту саму? Але… я ж хотів чорну.
— А я — червону. І я її купила.
Вона пішла далі, залишивши його стояти в тіні. Без слів. Без жалю. Без нього.
