«А чому саме я маю про неї дбати? Ось же Мар’ян — улюблений син, баловень долі»: чому я відмовилась доглядати за хворою матір’ю
Я давно зрозуміла: у сім’ях, де більше однієї дитини, майже завжди є «улюбленчик», а хтось — зайвий. Того, кого люблять безмірно, виправдовують у всьому, жаліють, підтримують. А іншого, небажаного, роблять винним у кожній сімейній невдачі. У моїй сім’ї було так само.
Мати обожнювала мого молодшого брата Мар’яна. А я… я була тією самою «помилкою». Якось у сварці вона кинула мені: «Якби не ти, я б не розлучилася з твоїм батьком». Ці слова врізалися в мене так глибоко, що й через роки я не можу забути. Тоді я не розуміла, як можна так говорити своїй дитині. Я ж не просила мене народжувати. Я не винна, що народилася. Але мати, мабуть, думала інакше.
Після розлучення вона віддала мене на виховання батьковим бабусі та дідусеві. Мені було сім. І я раптом опинилася в чужому домі, без мами. Бабуся з дідусем були добрі до мене. Вони стали мені справжньою родиною. А мати весь цей час була поруч із Мар’яном. Доглядала, носілася з ним, витягала його з неприємностей, навіть коли він уже дорослим влазив у якісь темні історії. Вона платила за нього борги, рятувала від поліції, відбілювала репутацію.
Потім вона продала свою велику чотирикімнатну квартиру в центрі, щоб купити йому житло. Я дізналася про це після факту, від знайомих. Про мене тоді вона навіть не подумала. Вона вклала в нього все — любов, гроші, нерви. А про мене забула, наче мене ніколи й не було.
Я давно живу в іншому місті. Вийшла заміж, виховала доньку. Зараз у нас уже онук — наша донечка народила хлопчика й живе в квартирі, що дісталася їй від моїх бабусі й дідуся. Живемо спокійно, дружно, нікому нічого не винні. Мати зі мною особливо не спілкувалася. Та й я з нею — теж. Навіщо, якщо ми чужі?
А потім сталося те, що змінило все.
Мати зламала шийку стегна. У лікарні сказали, що потрібна операція, платна. І знаєте, хто її оплатив? Я. Так, я. Зі своїх грошей. Бо, попри все, вона — моя мати. Я не хотіла, щоб вона страждала.
Але після операції з’ясувалося, що їй потрібна тривала реабілітація й хтось має бути поруч — доглядати, допомагати, готувати, мити, возити по лікарях.
І ось тут Мар’ян раптом «перекинув м’яча» мені. Почав дзвонити, умовляти, потім тиснути: «Ти ж повинна! Ти ж дочка!»
Я відмовилася.
І що почалося… Вони обидва — і мати, і брат — почали на мене наїжджати. Звинувачувати. Згадувати старі образи, які я, мовляв, їм заподіяла. Мати казала: «Я ж тебе народила, виростила!» — а я слухала й думала: а що саме вона у мене виростила? Віддала чужим людям і забула? Любов, турботу, ласку — усе це отримала лише одна сторона. Лише Мар’ян.
То чому тепер, коли їй погано, вона згадала про мене? Де я була в її житті раніше?
Я не втрималася й прямо сказала:
— Мамо, ти зробила свій вибір. Ти поставила на одну дитину, вклала в неї все. А від другої позбулася. Тепер час збирати врожай. Ось твій улюбленчик. Він сильний, дорослий чоловік. Нехай тепер він дбає про тебе. Я більше не та дівчинка, якій можна сказати «ти повинна». Я нікому нічого не винен.
Їм це не сподобалось. Вони почали мене ображати. Казали, що я безсердечна, жорстока, невдячна. Але в мені вже нічого не здригнулося.
Я не відчувала провини. Лише гіркоЯ нарешті зрозуміла, що іноді найкраща відповідь на минулу біль — просто жити далі.
