Отак, слухай мою історію.
З самого початку мого шлюбу я намагалася вибудувати добрі стосунки із свекрухою. Вісім років я терпіла, ламала себе, робила вигляд, що все гаразд. Після того як ми з чоловіком переїхали із села до Львова, його мати — Марія Іванівна — дзвонила нам щосуботи. І завжди одне й те саме: «Приїжджайте на вихідні, допоможіть!» То бульбу перебрати, то грядки прополоти, то шпалери поклеїти її молодшій доньці. І щоразу ми їхали. І допомагали.
А в мене, між іншим, не вісімнадцять років і не життя без турбот. Я працюю п’ять днів на тиждень, виховую двох дітей, веду господарство. У мене теж є свій дім, своя родина, і мені хоча б раз на тиждень хочеться… просто перевести дух.
Але Марія Іванівна сприймала нас як безплатну робочу силу. Варто було мені раз натякнути, що втомилася, як одразу лунав докір: «Ну а хто ж, як не ви?» І якби це стосувалося справді важких речей — та ні! Бувало, вона просила не приїжджати до неї, а потім раптом дзвонила: «Оленка там шпалери клеїть, допоможи». Я їхала, як дурна. І знаєш, що? Поки я з рулеткою та валиком метушилася по кімнатах, «роботяща» Оленка крутилася біля дзеркала в новенькому манікюрі й раз за разом гріла чайник.
Мій чоловік усе бачив. Він не дурень, чудово розумів, як нас використовують. Але мовчав — адже це ж мама. Я теж мовчала. Доти, доки не настала межа.
І одного разу я просто перестала їздити з ним до його матері. Без скандалів. Без пояснень. Просто залишилася вдома і сказала, що в мене свої плани.
Свекрусі, звісно, це не сподобалося. Вона одразу почала випитувати сина, чому я раптом стала такою «байдужою». Чоловік просив мене поїхати — «ну хоч для галочки, щоб мама не хвилювалася». Але я більше не хотіла грати в цей спектакль.
Я втомилася. У свої 35 років я маю право вихідний відпочивати, а не прислужувати тим, хто сам пальцем не пошевелиться. Я не бачила в них ні подяки, ні поваги. Лише вимоги.
Тієї суботи я нарешті прибралася в домі. Перепрала все, що накопичилося, зварила нормальну їжу, а в неділю — уперше за довгий час — дозволила собі повалятися на дивані з книжкою. Було чудово. Аж поки не подзвонили у двері.
На порозі стояла Оленка.
Без привітання, навіть без найменшої ввічливості вона одразу почала звинувачувати мене в егоїзмі. Мовляв, я нахаба, невихована, кидаю родину, ігнорую дзвінки свекрухи. Казала, що я зобов’язана бігати й допомагати — бо «ти тепер частина родини».
Я спокійно вислухала, побажала їй гарного дня та зачинила двері.
Але на цьому все не закінчилося. Ввечері того ж дня до мене завітала сама Марія Іванівна. З порогу — зі звинуваченнями. Що я невдячна, що вона для нас усе, а я тепер «зазналася» і не шаную старших. Я дивилася на неї, і в голові спливали всі ті години, тижні, вихідні, коли я мила, варила, копала, клеїла, прала — все для неї.
А вона зараз стояла в моїй квартирі й вважала нормальним читати мені нотації.
І ось тоді я зрозумла: годі.
Я мовчки підійшла до дверей, відчинила їх і, не сказавши ні слова, показала на вихід. Свекруха, вражена, щось буркнула, але пішла. А я сіла назад на диван, взяла книжку і з полегшенням видихнула.
Знаєш, це не злість. Це — захист. Це розуміння, що мій час і моя енергія більше нікому не належать. І якщо я комусь і виненВрешті-решт, я зрозумла, що щастя починається з поваги до себе.
