«А чому саме я маю за нею доглядати? Ось же Владко — улюблений син, нехай і допомагає»: чому я відмовилась піклуватись про хвору матір
Я давно зрозуміла: у сім’ях, де більше одної дитини, майже завжди знайдеться «улюбленчик», а хтось інший буде «зайвим». Того, кого люблять безмірно, вибачають у всьому, пестять, підтримують. А іншого, небажаного, роблять винним у кожній родинній невдачі. У моїй сім’ї все було саме так.
Мати обожнювала мого молодшого брата Владка. А я… я була тією самою «помилкою». Одного разу під час сварки вона кинула мені: «Якби не ти, я б не розлучилась із твоїм батьком». Ці слова врізалися в серце так глибоко, що й зараз, через роки, не можу забути. Тоді я не розуміла, як можна таке казати своїй дитині. Я ж не просила мене народжувати. Я не винна, що з’явилась на світ. Але мати, мабуть, думала інакше.
Після розлучення вона віддала мене на виховання батьковим бабусі й дідові. Мені було сім років. І раптом я опинилась у чужому домі, без мами. Бабуся з дідом були добрі до мене. Вони стали мені справжньою родиною. А мати весь цей час була поруч із Владком. Піклувалась, носилась із ним, витягувала з неприємностей, навіть коли він вже дорослим чоловіком влітав у якісь темні історії. Вона платила за нього борги, рятувала від поліції, відбілювала репутацію.
Потім вона продала свою велику чотирикімнатну квартиру в центрі, щоб купити йому житло. Я дізналась про це від знайомих, коли все вже було зроблено. На мене вона тоді навіть не подумала. Вона вклала в нього все — любов, гроші, нерви. А про мене забула, ніби мене ніколи й не було.
Я давно живу в іншому місті. Вийшла заміж, виховала доньку. Зараз у нас уже онук — наша донечка народила хлопчика і живе в квартирі, яку залишили їй мої бабуся й дід. Живемо спокійно, дружно, нікому нічого не винні. Мати зі мною особливо не спілкувалась. Та й я з нею — теж. Навіщо, якщо ми чужі?
А потім сталося те, що змінило все.
Мати зламала шийку стегна. У лікарні сказали, що потрібна операція, платна. І знаєте, хто її оплатив? Я. Так, я. Зі своїх грошей. Бо, хай там як, вона — моя мати. Я не хотіла, щоб вона страждала.
Але після операції виявилось, що їй потрібна тривала реабілітація, і хтось має бути поруч — доглядати, допомагати, готувати, мити, возити по лікарях.
І ось тут Владко раптово «передав м’яч» мені. Почав дзвонити, умовляти, потім тиснути: «Ти повинна! Ти ж донька!».
Я відмовилась.
І що почалось… Вони обоє — і мати, і брат — почали на мене «наїжджати». Звинувачувати. Згадувати старі образи, які я, мовляв, їм заподіяла. Мати казала: «Я ж тебе народила, виховала!», — а я слухала й думала: а що саме вона в мені виховала? Віддала чужим людям і забула? Любов, турботу, ласку — все це отримала лише одна сторона. Лише Владко.
То чому зараз, коли їй погано, вона згадала про мене? Де я була в її житті раніше?
Я не втрималась і прямо сказала:
— Мамо, ти зробила свій вибір. Ти поставила на одну дитину, вклала в неї все. А від другої позбулась. Настав час збирати врожай. Ось твій улюбленчик. Він сильний, дорослий чоловік. Нехай тепер він піклується про тебе. Я більше не та дівчинка, якій можна сказати «ти повинна». Я нікому нічого не винна.
Їм це не сподобалось. Вони почали мене ображати. Казали, що я безсердечна, жорстока, невдячна. Але в мені вже ніщо не здригнулось.
Я не відчувала провини. Лише гіркоЯ нарешті зрозуміла, що моя справжня родина — це ті, хто був поруч у найважчі моменти, а не ті, хто згадав про мене лише тоді, коли сам опинився в біді.
