Оце історія, слухай, як у нас.
Мене звати Мар’яна. Мені сорок два. Маю чоловіка та двох чудових дітей. Живемо ми за кордоном, у Польщі. Переїхали туди п’ятнадцять років тому, бо хотіли почати все з нуля — вирватися з бідності, дати дітям щасливе дитинство.
Походженням ми з маленького села на Волині. Одружилися, жили то в його батьків, то в моїх, а потім зрозуміли: якщо хочемо спокою, треба їхати. І ми поїхали.
Спершу було тяжко — працювали на всяких дрібних роботах, заробляли мало. Я дитину доглядала, а чоловік машини мив. Жили в тісній квартирці на околиці Варшави, але робили все разом. Помалу вирівнялися — народився син, потім донька. Вже мали дозвіл на проживання, власну оселю в кредит і стабільну роботу.
Діти ходять до школи, займаються у гуртках, ростуть у турботі. Ми не мільйонери, але нам вистачає. Ні у кого не просимо допомоги. Все самі.
А тепер — дзвінки від моїх батьків. Вони все ще в селі. За ці роки не приїхали навіть разу, не надіслали дітям ані подарунка, ані теплого слова. Я інколи слала їм гроші, ліки, одяг. У відповідь — лише докори: *«Там у вас у Польщі рай, а ми тут як жебраки!»*
А недавно пролунало те, що добило. Мама каже: *«Переїжджаємо до вас. У нас тут нічого не лишилося. У вас тепло, їжа, онуки поряд.»* І, звісно, за наші кошти.
Я оніміла. Це був не спрос — це наказ.
Вони навіть не запитали: чи зможемо ми їх утримувати? Чи є в нас місце? Ні. Просто оголосили, що *«тепер ваша черга доглядати за нами.»* Але хоч хтось спитав — чи доглядався за мною хтось колись?
Коли я хворіла — мама не приїхала. Коли ми з чоловіком перші місяці голодували у Варшаві — не надіслала навіть чаю. Коли діти народилися — жодної іграшки від бабусі. А тепер я маю знову віддати все — свій спокій, свій дім, свою родину — тим, хто колись відвернувся?
Я не безсердечна. Допомагаю, як можу. Але не хочу, щоб мої діти зростали у напрузі, слухали нарікання. Щоб чоловік тікав з дому, коли теща почне читати мораль.
Чому мої діті мають тіснитися через те, що бабусі «мало місця»? Чому мій чоловік має слухати, що він *«повинен»* їх возити, годувати, прибирати?
Чому ми всі маємо стати слугами, щоб хтось інший мав «гарну старость»?
Знаю, знайдуться ті, хто скажуть: *«Вони ж дали тобі життя!»* Але чи вимірюється батьківство лише біологією?
В дитинстві в мене не було подарунків. На День народження — ні тортів, ні свят. Одяг купували з рук, взуття — раз на два роки. Не пам’ятаю сімейних відпочинків. Мене не любили — мене терпіли.
Так, вони мене виростили. Але я виросла не завдяки, а всупереч.
Тепер мені кажуть, що я *«повинна»*. Повинна забезпечити їм старость. Але хіба я забрала в них молодість?
Не хочу забирати спокій у своїх дітей. Не хочу платити за чиїсь помилки.
Пробач, якщо це звучить егоїстично — але я обираю своїх дітей. Обираю свого чоловіка. Обираю наш дім, де є світло, тепло і любов. Де немає страху, докорів і минулих боргів.
Я не відмовляюся допомагати. Але не дозволю зруйнувати своє життя.
Моїм дітям ще жити. І їхнє життя не стане жертвою чужих рішень.
