Записки старого дядька
Сьогодні, 7 січня, у нас мав бути веселий Святвечір. Але мені, Тарасові Шевченку, не до свят. Третій день сиджу біля ліжка моєї Марійки в львівській лікарні. Не їм, не сплю, лише слухаю, як важко вона дихає.
Ще тиждень тому моя дружина була повна сил – прибирала хату, готувала 12 постних страв, хоча на дві пенсії особливих делікатесів не наготуєш. Та й нащо нам багато їжі? Головне, казав я Марійці, щоб у хаті пахло кутєю та узваром. Не знав, що в один миг жінка, мов підрізана тростина, впаде непритомною, а лікарі поставитимуть страшний діагноз. І не буде тепер у нашій хаті ні свята, ні затишку…
За ці дні я посивів увесь. А найгірше було почути, що Марійці потрібна операція, і почути ціну – цілих 200 тисяч гривень.
“Звідки ж у мене такі гроші?” – прошепотів я. “Ми з дружиною пенсіонери. Живемо скромно. Невеличку допомогу іноді посилає небіж, але в нього своя родина”.
Лікар лише похитав головою – лікарня не оплатить операцію. Від цих слів мені захотілося вмерти. Бо нащо мені життя без моєї Марійки?
Побралися ми молодими, ще після школи. Прожили разом чимало років. Добре прожили. Сварилися рідко, а як і бувала сварка – до вечора вже мирилися. Дітей нам Бог не дав, тому всю любов віддавали небожеві. Він у Києві живе, але раз на місяць приїздить із дружиною та дітьми. Не забувають нас, старих. Але й вони не допоможуть, коли потрібні такі гроші…
Тієї ночі я не смикав очей. Вранці медсестра ледве відправила мене додому – відпочити, підкріпитися. Довго шарив у кишенях за ключами, коли вийшла сусідка Галина:
“Як там Марійка, Тарасе?”
Розповів їй сумну новину. Галина аж за серце вхопилася:
“Ой, лишенько! Та де ж взяти ті гроші? Треба по селу збір оголосити. Зараз обійду сусідів – може хоч на ліки зберемо”.
Я лише зірвався: “Що зможете, то й зробите”, – а сам подумав, що це марно. Галина нічого більше не сказала, лише принесла гарячого борщу.
Повернувся до лікарні – стан Марійки ще гірший. Стискаю кулаки від безсилля.
“Господи, забери або нас обоє, або даруй їй здоров’я”, – благаючи, дивився у вікно. За вікном сніг сипав, немов перлина, а мені здавалося – я один у цьому світі зі своїм горем.
Раптом медсестра порушила тишу:
“До Марії Іванівни відвідувачі”.
Хто б це міг бути? Небіж? Та він у відрядженні. Сусідка?
Але за дверима стояла незнайома молода жінка.
“Ви мене не впізнаєте? Я – Соломія, колись жила навпроти вас”.
Я вдивлявся, але не міг згадати.
“Ви нас часто підтримували, – продовжувала вона. – Наша сім’я була бідною, іноді навіть голодували…”
І тоді промайнули спогади. Та ж дівчинка із багатодітної родини! Їхній батько-будівельник загинув, залишивши матір із шістьма дітьми. Ті часи були важкі, але ми з Марійкою допомагали – то цукеркою, то книжкою, то теплими речами взимку. Не могА тепер ця дівчина, яку ми колись рятували від голоду, повернула нам у сто разів більше, оплативши операцію, і як же це сталося — то вже окрема історія.
