«Мені погано, приїжджай негайно»: як літні батьки руйнують життя своїх дорослих дітей
Колись у вчительки моєї доньки була мати — жінка похилого віку, але цілком самостійна, яка не потребувала постійної допомоги. Проте вона звикла дзвонити доньці із словами: «Щось мені недобре, приїжджай якомога швидше». Ці фрази звучали як наказ, і кожного разу означали одне: кидай усе та лети до неї.
Донька їхала — серед ночі, на світанку, навіть у робочий час. Вона їхала, бо була гарною донечкою, бо не могла інакше. А потім поверталася на роботу, вела уроки, йшла додому — і знову на виклик. Так минули місяці, а може, й роки. Допоки її організм не здався.
Спершу нещасний випадок — вона впала й зламала руку. Потім — ледве оговталась, і знову травма, цього разу — перелом ноги. Але навіть це не зупинило матір: варто доньці трохи відновитись, як все почалося знову.
Восени вона повернулася до школи, до дітей, до звичного життя. Але не встигла навіть одужати, як матір знову почала телефонувати: «Мені погано. Приїжджай. Зараз».
І жінка їхала. Знову, і знову. Аж поки одного дня просто не впала з запаленням легень. Вона померла в лікарні. Молода, гарна, світла жінка — вчителька, яку обожнював увесь клас. Ніхто не міг повірити, що її більше немає. Усі плакали: діти, батьки, коллеги. Лише мати, здавалося, не усвідомила, що втратила єдину людину, яка приходила за першим дзвінком.
Не минуло й місяця після похорону, як літня жінка знову взялася за своє — тепер уже до молодшої доньки. Та, на відміну від сестри, пішла в батька — тверда, пряма, зі сталевим хребтом. Вона не кидалася до матері за першим покликом.
Але мати тиснула. Дзвонила, стогнала, звинувачувала: «Ти мене не любиш. Я нікому не потрібна. Ніхто не приїде, поки я не помру». У якийсь момент молодша донька не витримала.
— Марічка весь час до тебе їздила. Виручала. Витирала тобі сльози, носила пакети, шукала ліки. І що? Де вона зараз? Похована. А я хочу пожити. Тому зараз я на роботі. Прийду пізніше. А якщо тобі погано — викликай швидку. Якщо можеш набрати мій номер — зможеш і 103.
Із того часу минуло п’ятнадцять років. Мати досі жива. І швидка до неї приїжджала — не раз. І лікарі допомагали. Але без нічних чергувань доньки, без драм і криків. Живе. Як може. Хіба що тепер рідше дзвонить із докорами.
Інколи мені здається, що у старості у деяких людей ніби зносить гальма. Замість того щоб берегти своїх дітей, дати їм жити — вони саджають їх на ланцюг. Не фізичний, а емоційний. Вони хворіють не від недуг, а від образи, егоїзму, капризів. Ось і лунає: «Мені погано, приїжджай». А потім і дітей не стає.
Якщо я колись доживу до глибокої старості і мені знадобиться допомога, я хочу зберегти глузд. І якщо ще розумітиму, що відбувається — нехай відвезуть мене в будинок для літніх. А якщо вже не зможу — тим більше. Нехай живуть своїм життям. Нехай роНехай вони будять щасливі, а не закуті в моїх страхах.
