Ой, слухай, що мені трапилося. Донька Наталка попросила приїхати до них у Львів на тиждень, подивитися за її двомарічним Степанком. Я ж подумала — ну, тиждень, чого б і ні? Дівчина готується до іспитів, треба їй допомогти. А подруги тільки головою хитають: “Олена, ну нащо тобі це? Скажеш ‘так’ один раз — потім не відчепишся!” Але ж як я могла відмовити? Це ж моя дитина. І мій внук.
Приїхала я до їхньої малесенької двокімнаті на Франка з одним валізочком і щирим бажанням допомогти. Та швидко зрозуміла — тут мені рахують не лише як бабусі, а й як прибиральниці, кухарки, прачки й, наостанок — безкоштовної няньки на цілий день.
Зять Андрій пропадав на роботі, донька з ранку до ночі в ноутбуці — вчилась. А весь будинок — на мені: й варити, й прибирати, й прати, й мити посуд руками — бо посудомийка, як на зло, зламана.
Ну, думаю, потерплю. Це ж всього тиждень. Один. Тиждень.
Але той тиждень розтягнувся на два, потім на три… А там і місяць пролетів. Наталка здала іспити — і одразу кинулась розсилати резюме. Шукала роботу. Я залишалась — а як інакше? Внук маленький, без мене ніяк.
Мене ніхто не просив залишатись. Але й не відпускав. Ніби само собою так вийшло: я бачу, що потрібна — і сижу. Тільки з кожним днем чую все більше гримас. Спочатку — бо суп не такий. Потім — бо сорочки Андрія не так повісила. А далі я взагалі почала “заважати”.
У їхньому домі я наче тінь. Роблю все, але почуваюсь чужою. І ніхто не скаже: “Мамо, дякуємо”. Або хоча б: “Мамо, іди відпочинь”. Ні. Лише скривлені усмішки й зітхання. А я ж чекала, що вони побачать, скільки я для них роблю, і скажуть хоч тепле слово. Або обіймуть. Або хоча б чаю не з пакетика запропонують.
Я й подумати не могла, що моя любов і допомога обернуться таким невидимим ув’язненням.
У мене є своя хата на Личакові — затишна, чиста, тиха. Там мої в’язання, старі книжки, віконце з фіалками. Але я тут. Прокидаюсь о сьомій, щоб зварити сніданок, потім Степана — нагодувати, переодягнути, погуляти. Вдень — обід, прання, миття підлоги. Ввечері — вечеря. А вночі лежу на диванчику в дитячій й думаю: невже так і буде завжди?
Але я — мати. Я бабуся. І я не піду. Я чекаю. Чекаю, коли Наталка скаже: “Мамо, ми тобі так вдячні”. Або хоча б: “Мамо, відпочинь”. Може, Андрій усміхнеться: “Без вас би не впорались”.
Поки — мовчання.
Може, вони ще не зрозуміли. Молодим треба більше часу, щоб відчути, скільки коштує матеріна жертва. І так, іноді мені зрозуміло, що вони сприймають мене як щось належне. Ніби я — ресурс, а не людина.
Але я вірю. Вірю, що моя любов і турбота — не марні. Що вони залишаться в їхніх серцях. Я не хочу, щоб моя доброта стала каменем на їхній совісті. Хочу, щоб стала опорою, прикладом. Щоб Наталка, коли сама постарішає, зрозуміла — треба не лише брати, а й цінувати.
Якщо вони ще не готові — я зачекаю. Я мати. І в мене, як у всіх матерів, — безкітнець віри на серці. Навіть коли болить.
