У старшому віці мій син перестав зі мною розмовляти. Він знову повернувся до тієї жінки, яка вже колись розбила йому серце.
Кожна матір мріє для своєї дитини лише про найкраще. Щоб поряд була кохана людина, щоб робота приносила задоволення, а життя складалося без болю та розчарувань. Але, як то кажуть, діти нас не чують, роблять ті самі помилки, наступають на ті самі граблі. Так сталося й з моїм старшим сином. Після розлуки він, здавалося б, усе зрозумів. А потім — знову крок у ту саму прірву.
Коли він ще юнаком повернувся з навчання, познайомився з дівчиною на ім’я Катерина. Наш невеличкий містечко на Волині швидко донесло до мене чутки: у неї не найкраща репутація, хлопців багато, постійні скандали з батьками. Але я вирішила — дам шанс. Адже ж я мати. Побачити Катрусю — означало зрозуміти, хто захопив серце мого хлопця.
Я вимила до блиску хату, зварила борщ, накрила стіл. А вона прийшла… жуючи жуйку, з нахабним поглядом і поведінкою на межі. Ні «доброго дня», ні поваги в словах. Залишила враження людини, якій глибоко байдуже на всіх навколо.
Мене тоді багато хто питав: «Ганно, ти що, не бачиш, у яку історію він лізе?» Бачила. Звісно, бачила. Але Тарас тоді був засліплений. За місяць вони вже подали заяву до ЗАГСу. Батьки Катрі все оплатили. Я мовчала. Сподівалася, що кохання змінить її.
Але дива не сталося. Катря не готувала, не прибирала, замовляла їжу додому, а коли син втомлювався — влаштовувала істерики. Він прибігав до мене, плакав, пив чай і знову повертався до неї. Поки вони не розійшлися. Тихо. Без скандалів. За півроку.
Я бачила, як він страждав. Зачинявся у собі. Мовчав. Уникав розмов. І я — знову як мати — спробувала йому допомогти. Познайомила його з дочкою своєї давньої подруги. Розумна, добра, спокійна. Не красуня, але з душею і серцем. Вони почали зустрічатися, гуляли, сміялися, будували плани. Я вже уявляла, як няньчитиму онуків. Але…
Катря повернулася.
Спочатку телефонувала. Потім приїжджала. Потім Тарас знову почав зникати. Одного дня він прийшов до тієї дівчини — до тієї, яка допомогла йому піднятися — і сказав, що вони «різні люди». А ще через тиждень повідомив мені, що знову одружується. На Катрі.
Я не вірила своїм вухам. Питала: «Навіщо? Адже вже було! Ти ж знаєш, чим це закінчується». Він лише мовчав. А коли набрався сміливості, подзвонив і сказав: «Мамо, ти не приїдеш на весілля. Я знаю, як ти до неї ставишся. Не хочу псувати свято ні тобі, ні собі».
Він відмовив мені. Мені — матері, яка не спала ночами, яка тримала його за руку, коли у нього не було сил піднятися з ліжка. Заради кого? Заради тієї, що колись розбила його. Заради тієї, кого навіть власні батьки не можуть виправдати.
Я б і не пішла. Я це знаю. Але почути таке — було ніби ляпас.
Тепер я часто думаю: у мене було два сини. А зараз — один. Хоча обоє живі. Просто один із них — сам викреслив мене зі свого життя. І за що? За те, що я була чесною, за те, що хотіла уберегти його від болю?
Говорять, не можна відмовлятися від дітей. Щоб не сталося. Але що робити, якщо дитина сама викреслює тебе, ігнорує, відштовхує? Коли твої слова, твоя турбота — це тягар, який він скидає, як зайвий вантаж?
Я не проклинаю. Я не злюся. Я просто втомилася. Втомилася чекати, коли він розплющить очі. Втомилася сподіватися, що одного разу він скаже: «Мамо, ти була права». Я більше не чекаю. Мій молодший син поруч. Він допомагає, телефонує, приїжджає. У нього є родина, у нього є совість.
А в Тараса — лише Катря.
