Моє сердце розривається від болю й самотності. Я втомилася боротися сама, коли мої дорослі діти, заради яких я пожертвувала всім, навіть не згадують про мене. Я поставила їм ультиматум: або вони почнуть мені допомагати, або я продам усе своє майно та переїду до будинку для людей похилого віку, де про мене подбають.
Ми з чоловіком, Василем, присвятили життя нашим дітям — синові Андрію та доньці Соломії. Вони були нашою радістю, довгоочікуваними дітьми, заради яких ми від усього відмовлялися. Ми економили на собі, щоб у них були найкращі іграшки, одяг, освіта. Можливо, ми занадто їх розпестили, але це було з безмежної любові, з бажання дати їм те, чого в нас самих не було в молодості.
Найкращі репетитори, престижні університети у Києві, подорожі закордон — ми з Василем платили за все. Я пишалася нашою родиною, вважала її зразковою. Ми працювали, не покладаючи рук, щоб діти ні в чому не потребували, щоб їхнє життя було кращим за наше. Тоді я вірила, що вони будуть нам вдячні.
Коли Соломія вийшла заміж і завагітніла, мій світ розвалився: Василь раптово помер від серцевого нападу. Я ледь пережила цю втрату — він був моєю опорою, моєю половинкою. Але я трималася заради доньки, знаючи, що їй потрібна моя підтримка. Я віддала Соломії квартиру в центрі Львова, яку отримала від батьків. Коли Андрій одружився, я передала йому двокімнатну квартиру, яка залишилася від свекрухи. Діти отримали дах над головою, але я не поспішала офіційно переписувати на них нерухомість.
Минулого року я вийшла на пенсію. Мені давно пора було це зробити, але я тягла до останнього. У 74 роки я працювала краще за багатьох молодих, але здоров’я почало зраджувати. Мої сили танули, а біль у суглобах і серці ставав нестерпним. Я відчувала, як життя вислизає з моїх рук.
Мій старший онук, Ярослав, вже пішов до школи, а в Андрія недавно народилася дитина. Я допомагала з Ярославом, коли могла, але другого онука вже не мала сил взяти під опіку. Та й мене ніхто не просив про допомогу. А я сама вже не справлялася. Коли я телефонувала дітям і просила про найменшу підтримку — привезти продукти, допомогти з прибиранням — вони знаходили тисячу відмовок: робота, справи, втома.
Ми бачилися лише на свята. Все інше життя я була сама, борючись із побутом, незважаючи на слабкість і біль. Одного разу я впала на кухні і не змогла піднятися. Якби не сусідка Ганна, яка викликала швидку, я б померла прямо там, на холодній підлозі. У лікарні я чекала дітей, але вони лише сказали: «Мамо, ми на роботі, не можемо». Коли настав час виписки, я попросила Соломію забрати мене, але вона холодно відповіла: «Візьми таксі, ти ж не маленька».
Як тільки мене виписали, я звернулася до місцевого центру соцзахисту. Попросила знайти хороший будинок для літніх людей і дізнатися, скільки коштує проживання. Я втомилася бути тягарем, втомилася від байдужості. Я хотіла жити там, де про мене подбають.
Коли діти нарешті приїхали, я зібрала всю свою рішучість і сказала: «Або ви починаєте мені допомагати, або я продаю квартири і їду в будинок для літніх. Грошей мені вистачить». Соломія спалахнула: «Ти нас шантажуєш? Хочеш залишити без житла? У нас кредити, діти, проблеми, а ти думаєш тільки про себе!» Її слова різали, як ніж. Я віддала їм усе, а вони не можуть принести мені навіть склянки води?
Я була розбита їхньою реакцією, але їхня байдужість лише підсилила мою рішучість. Я не прошу багато — лише трохи турботи, якої заслужила. Але вони не зробили жодних висновків. Я не хочу доживати свої дні в чотирьох стінах, відчуваючи себе непотрібною. Я не знаю, що буде далі, але іншого виходу не бачу. Нехай це звучить як погроза, але це мій останній шанс на гідну старость.
