“Коли здавалося, що все втрачено, вона з’явилась…”
Невелика лікарняна палата була занурена у напівтемряву. Легке світло нічника ледь освічувало обличчя підлітка. Їй щойно виповнилося чотирнадцять, але доля вже дарувала їй випробування, які зламали б навіть дорослого. Оля залишилася без батьків після жахливої аварії, її домом став інтернат, а тепер — лікарня. Гострий біль у серці привів її сюди, до міської клініки. Лікарі вивчили документи, результати аналізів… і відступили.
— Прогноз надто несприятливий. Операція майже неможлива. Вона не витримає наркозу. Це безглуздо, — сказав один із лікарів, втомлено знімаючи окуляри.
— Та й хто підпише згоду? У неї нікого немає. Нема кому чекати, нема кому піклуватися, — додала медсестра із важким зітханням.
Оля чула кожне слово. Вона лежала, вкрита ковдрою, і намагалася стримувати сльози. Сил плакати більше не було — усе всередині ніби закам’яніло. Вона просто втомилася боротися.
Два дні минали у напруженому очікуванні. Лікарі проходили повз її палату, обговорювали її випадок, але рішення так і не приймали. Однієї тихої ночі двері палати скрипнули. Увійшла літня санітарка. Її руки були зморшкуваті, халат вицвілий, але очі сяяли теплом, яке Оля відчула навіть не розплющуючи очей.
— Здрастуй, дитинко. Не бійся. Я тут. Дозволь мені просто посидіти з тобою, добре?
Оля повільно відкрила очі. Жінка сіла поруч, дістала маленьку іконку й поставила її на тумбочку. Потім почала тихо шепотіти молитву. Пізніше обережно витерла піт з чола дівчинки старим хусточкою. Вона не питала, не говорила зайвого. Просто була поруч.
— Мене звати Надія Степанівна. А тебе?
— Оля…
— Яке гарне ім’я. У мене теж була онука Оля… — голос жінки на мить здригнувся. — Але її вже нема. А ти тепер — як моя. Ти більше не одна, чув?
Наступного ранку сталося те, чого ніхто не очікував. Надія Степанівна прийшла у відділення з документами, завіреними нотаріусом. Вона підписала згоду на операцію, ставши тимчасовим опікуном Олі. Лікарі були вражені.
— Ви розумієте, на що йдете? — запитав головний лікар. — Це величезний ризик. Якщо щось піде не так…
— Я все розумію, сину, — відповіла Надія Степанівна твердо, але лагідно. — Мені втрачати вже нема чого. А в неї є шанс. Я буду її шансом. І якщо ви, вчені люди, не вірите у дива — я вірю.
Операція тривала шість з половиною годин. Усі завмерли в очікуванні. А Надія Степанівна сиділа у коридорі, не зводячи очей з дверей операційної. У руках вона тримала стару вишиту хустку — ту саму, яку колись вишивала її онука.
Коли хірург вийшов, його очі були червоні від втоми.
— Ми зробили все, що могли… — почав він, і Надія Степанівна миттєво зблідла. — І, здається… вона виживе. Ми впоралися. Вона боролася. А ви, бабусю, зробили неможливе.
Не стримуючи емоцій, всі заплакали: медсестри, лікарі, навіть суворий завідувач відділення. Тому що уперше за довгий час вони побачили, як звичайна людська доброта може обігріти душу й врятувати життя.
Оля вижила. Пізніше її перевели до реабілітаційного центру. Надія Степанівна навідувала її щодня, приносила узвар, терті яблука й історії з життя, ніби відкриваючи для дівчинки світ наново. А потім взяла її під повну опіку.
Через рік Оля, у вишитій сорочці й із медаллю на грудях, стояла на сцені. У залі сиділа сива жінка з хусточкою в руках, її очі блищали від сліз. Зал аплодував стоячи. Такі історії трапляються рідко, але вони трапляються.
Роки йшли. Оля виросла й закінчила медичний інститут із відзнакою. У день вручення дипломів їй вручили грамоту за особливу міцність духу й допомогу дітям-сиротам. Ввечері, вдома, вона запашила ромашковий чай і сіла поруч із Надією Степанівною, своєю рятівницею.
— Бабусю, я так і не встигла сказати тобі тоді, у палаті… Дякую. За все.
Літня жінка лагідно посміхнулася й провела зморшкуватою рукою по світлим кучерям Олі.
— Я ж прийшла тоді просто помити підлогу… А вийшло — долю змінити. Значить, так було треба.
Оля міцно обняла її.
— Тепер я працюватиму там, де мене колись врятували. У ту саму лікарню. Хочу бути такою, як ти. Щоб ніхто не відвертався… Щоб діти знали: навіть якщо ти сам — ти все одно комусь потрібен.
Навесні Надія Степанівна пішла з життя. Тихо, мирно, уві сні, ніби просто задрімала після важкого дня. На похоронах Оля тримала в руках ту саму вишиту хустку. У своїй прощальній промові вона сказала:
— Усі у цій лікарні знали цю жінку. Вона не була лікарем. Але вона врятувала більше життів, ніж хто-небудьЗ того дня Оля кожного ранку ставила на своєму робочому столі маленьку іконку, яку залишила їй Надія Степанівна.
