– Шкода, що Ганна Миколаївна знову не прийшла, – тихо сказала Оксана чоловікові, поки їхній трирічний онук Ярик старанно задував свічки на святковому торті. – Так і не побачилась із правнуком… прикро.
– Не хоче – і не треба, – різко відповів Андрій. – Я їй писав два тижні тому. Скільки можна запрошувати?
– Може, варто було подзвонити? Нагадати? Вона вже не молода…
– Оксанко, годі. Вона нічого не забуває, якщо це дійсно важливо. А якщо за три роки навіть не спробувала побачитися з онуком – значить, їй і не треба. Телефон у неї є, адресу нашу знає. Просто її гордість вища за почуття.
Оксана мовчала. Минуло вже більше п’яти років, а образа все ще жива, як свіжа рана. Дурна, вперта, тягуча. І ніби ніхто справді не винний. І все ж…
Андрій зустрів Оксану на весіллі друга. Тоді вона була не одна — із чоловіком, який приковував до себе погляди. Високий, ефектний, впевнений у собі. «Альфа», як кажуть. Тоді Андрій так і не наважився підійти. А потім почув, що той кинув Оксану, залишивши її саму з маленькою донечкою. Через знайомого влаштував «випадкову» зустріч. І почав залицятися — довго, наполегливо. Вони розписалися, коли Марійці не було й року.
Ганна Миколаївна, його мати, стримано прийняла невістку. Не раділа, але й не втручалася. Думала, все закінчиться — чужа дитина, дружина старша… Але Андрій був щасливий. І заради цього вирішила тримати свої сумніви при собі.
Лише одного разу сказала вголос те, що думала. Андрій вирішив усиновити Марійку. І тоді мати покликала його «на серйозну розмову».
– Навіщо тобі чужа дитина? Ти розумієш, що це не твій обов’язок?
– Мамо, Марійка для мене не чужа. Вона мене «татом» називає. Іншого батька в неї ніколи не було.
– Але ж є біологічний! Навіть якщо він відмовився – факт не скасуєш.
– Хіба важливо, хто народив, якщо я з нею від самого початку?
– Важливо! Раптом ви з Оксаною розлучитеся? Ти будеш платити аліменти на дівчинку, до якої юридично не мав обов’язків?
– Мамо! Ти серйозно думаєш, що ми розлучимося?
– Я просто хочу, щоб ти думав про своїх майбутніх дітей. Про справжніх.
– А якщо їх не буде? Тоді що?
– Будуть! Ти повинен залишити все дітям за кров’ю, а не чужій дівчинці!
Андрій підвівся.
– Годі. Якщо ти сподіваєшся, що я кину Оксану й Марійку – даремно. Я їх люблю. І Марійка стане тобі онукою, подобається тобі це чи ні.
Через сім років народився Тарасик. І в житті Ганни Миколаївни він став центром всесвіту. Вона гуляла з ним, няньчилася, балувала. Марійка ж ніби відійшла на другий план. Оксана не говорила про це – не хотіла псувати стосунки. Тарасик і бабуся були дуже близькі. Навіть під час їхніх поїздок вона лишалася з ним. Марійка все розуміла – розумна дівчинка. Питала:
– Чому бабуся не так часто спілкується зі мною?
– Вона просто давно мріяла про онука, – пояснювала мати. – Тарасик схожий на твого тата в дитинстві.
Марійка виросла, але й у чотирнадцять відчула щось не так. Одного разу прийшла додому й запитала прямо:
– Мам, скажи чесно – Андрій мені не рідний батько?
– Так…
– Я здогадувалася. Але яка різниця? Він же мій тато. Справжній.
І всі зітхнули з полегшенням.
Але одного разу, коли Тарасикові виповнилося шістнадцять, за святковим столом бабуся підняла келих і вимовила:
– А тобі, Тарасику, час наречену шукати. Як знайдеш – квартиру подарую. Хочу правнуків встигнути попестувати!
Хлопець усміхнувся:
– Бабусю, рано мені ще! Краще Марійці подаруй – вона тобі одразу правнуків народить.
Ганна Миколаївна завмерла. Потім спокійно сказала:
– Але ж ви не рідні. У неї інший батько.
Столи заніміли. Тиша дзвеніла. Тарасик поблід. Глянув на батьків. Підвівся:
– Пішли, люди. Свято скінчено.
Гості почали розходитися. Оксана кричала на свекруху, як ніколи в житті.
– Навіщо?! Чому саме зараз? Що ти цим хотіла досягти?
– Я не хочу піти, несучи таку таємницю. Нехай знає правду.
– Кому від цього краще?!
Але та мовчала.
Після цього Тарасик не телефонував бабусі. Він зрозумів: мати й батько були чесні, діяли з любові. А бабуся… усі ці роки вона підлещувалася до нього, кажучи погане про сестру. Він зрозумів: родинність – не завжди про кров. І перервав зв’язок.
Марійка вийшла заміж. Фото онуків бабуся ігнорувала. На народження правнучки – ні слова. Андрій намагався подзвонити – тиша. Вона лишилася при своєму: рідний – це за кров’ю.
А потім Тарасик у вісімнадцять оголосив, що одружується. Батьки ахнули:
– Рано!
– Бабуся ж просила правнуків, – знизав в– Ну от, – усміхнувся він. – Тепер можемо й без бабусиної квартири.
