Звичайне диво
Вони знову сиділи в тому самому маленькому кав’ярні на розі старого кварталу – Оксана та Василь.
Вона – висока, витончена жінка з упертими пасмами темного волосся, яке ніколи не слухалося й завжди вибивалося з-під резинки чи шпильки, немов нагадувало, що вона жива, справжня.
Він – кремезний чоловік з втомленими, але теплими очима, з м’якими зморшками біля куточків – тих, що бувають у тих, хто сміється щиро, не шкодуючи себе. Скроні вже пробивала сивина, але вона лише додавала йому шарму.
Вони сиділи навпроти один одного, немов час зупинився. Він акуратно розмішував цукор у її чашці кави, знаючи, що їй потрібно рівно дві ложки. Вона, як завжди, крутила в пальцях паперову серветку, згортаючи її в маленький щільний рулончик.
Виглядали вони так природно, наче й не розлучалися. Але я знала – за цими поглядами ховалося ціле життя, повне вибору, болю, непевності та… кохання.
— Оксан, розкажи, як ви познайомились? – одного разу спитала я, не втримавшись.
Вона глянула на Василя, немов питаючи дозволу. Він кивнув.
— Я тоді працювала в банку, – почала вона, опускаючи погляд. – Тільки влаштувалася, усе було нове, страшне… А він… – вона усміхнулася.
— А я був зарозумілий начальник відділу, – з усмішкою перебив Василь.
Оксана похитала головою:
— Він був нестерпний. Усі дівчата в відділі замовкали, коли він заходив. Дорогий костюм, постава, погляд… Але дивився він лише на мене.
— У блакитному костюмі й з ямочкою на щоці, – тихо додав він. – Сміялася ти так, що вся кімната сяяла.
Оксана посміхнулася й мимоволі торкнулася щоки.
— А потім… Потім він запросив мене на вечерю. І напився. І зізнався, що одружений.
Повисла тиша. Спогад вдарив важкістю. Василь стиснув чашку. Оксана дивилася крізь минуле.
— Я вирішила одразу – ніякого майбутнього. Я не хочу бути «іншою жінкою». Але він не здавався. Квіти, книги, поїздки… Завдяки йому я вперше потрапила до театру, в оперу… Я жила.
— Чому не склалося? – обережно спитала я.
— Він запропонував розлучення. А я сказала «ні». Бо злякалася. Боялася, що він пошкодує. Що я виявлясь не тією, ким він мене бачив. Що його родина мене відкине. Я злякалася кохання.
— А я не був готовий зруйнувати все. Діти, побут… Я злякався відповідальності, – додав Василь.
Оксана глибоко зітхнула.
— Потім я зустріла іншого. Усе завертілося, пропозиція, весілля… Я втекла. Навіть не попрощалася.
— Я б попросив залишитися, – промовив Василь майже шепотом. – Але не тоді. Занадто пізно зрозумів.
— Через роки ми зустрілися тут, випадково. Я вже розлучалася, а він сказав, що радий за мене. Я збрехала, а він зрозумів.
Василь торкнувся її руки.
— Ти завжди піднімаєш плечі, коли брешеш, – прошепотів він.
Вони мовчали. Погляд у погляд. Там було все: прожите, нерозказане, залишене.
— Тепер ми друзі, – усміхнулася Оксана. – Або майже друзі.
— Ми просто вміємо любити. По-своєму. Без претензій і обіцянок, – сказав Василь.
І я подумала: диво – це не зустріти, а не втратити в собі тепло, навіть якщо не склалося. Зуміти зберегти людину в своєму житті, попри все.
Звичайне диво. Але ж і справді – найсправжніше.
