— Навіщо ти мені це розповіла? — тихо, чужим голосом, запитала Оксана.
— Сама не знаю, — так само глухо відповіла Марія.
Вона немов хотіла щось додати, але спинилася на погляді Оксани: колючому, настороженому, пронизливому. Так дивляться на людину, якій більше не вірять.
У ту п’ятницю, як завжди після роботи, Оксана й Марія зайшли до звичної кав’ярні. Цей ритуал супроводжував їх уже кілька років: келих вина, тепла розмова, сміх, рідкі сльози. Просто дві жінки, втомлені від життя, від родини, від метушні. Тут, за цим столиком біля вікна, вони могли бути собою.
Але того вечора все пішло не так.
Оксана раптом схопилася, осяяна радістю, і, кинувши: — Вибач, я хвилинку! — вибігла на вулицю. Марія, здивовано піднявши брову, спостерегла за нею.
Крізь скло вона побачила: Оксана обіймає якусь жінку. Струнка, доглянута, з лагідною усмішкою. Марія завмерла.
Секунда. Інша. Обличчя тієї жінки виплило у пам’яті. Охолона пройшла по спині.
Вона знала її.
Коли Оксана повернулася, щось у повітрі змінилося. Марія напружено посміхнулася:
— Хто це був?
— О, Наталка. Моя двоюрідна сестра. Чому питаєш?
— Просто… здалося, знайоме обличчя.
— Ви знайомі? Хочеш, познайомлю вас ближче? Наталка — чудова!
— Ні! — вигукнула Марія різко, голосно. Декілька людей обернулися. — Вибач… просто не варто.
Оксана насупилася:
— Що відбувається?
Марія опустила очі, стиснувши руки під столом:
— Оксанко… у Наталки був чоловік. Його звали Андрій, правда?
— Так. І що?
— Він був із мною. Це я зруйнувала їхній шлюб.
Усе, що Оксана знала про розлучення сестри, було з її слів. Зрада. Розчарування. Тихий, болючий розрив.
І ось тепер — зізнання від Марії. Подруги. Жінки, якій вона довіряла.
Марія почала говорити, немов розв’язуючи вузол, що болів роками:
— Ми з Наталкою дружили з дитинства. Ввесь двір, школу, інститут — разом. Потім вона зустріла Андрія. Я спочатку раділа. А потім… потім я збилася зі шляху. Його погляд, його голос… він обійняв мене на весіллі, просто під час танцю. А в мене серце впало в п’яти. Я не зрозуміла, як так вийшло. Знала лише одне: хочу його. І мені було мало бути подругою Наталки. Я захотіла стати її суперницею.
Спочатку це були погляди. Потім дотики. Потім нічні проводи. А потім — той випадок, коли Наталка лежала в лікарні. Я прийшла — допомогти. А пішла — коханкою її чоловіка.
Він приходив до мене. Я думала, почнеться нове життя. Але виявилось — почався пекло.
Андрій порівнював. Осуджував. Докоряв. Казав, яка Наталка ідеальна, а я — ні. В річницю їхнього весілля напивався й плакав. Завжди — плакав.
Я жила в ілюзії. Поки не зрозуміла: він ніколи мене не кохав. Я була місцем, де можна сховатися. Але не залишитися.
Оксана слухала, стиснувши губи. Її трусило. Стільки років дружби з Марією. Поради, вечірні розмови, підтримка. І все це — від людини, яка зрадила її родину. Вбила душу сестри.
— Ти знала, що я — сестра Наталки? — глухо запитала вона.
Марія похитала головою:
— Ні. Лише зараз зрозуміла. І знаєш… що б ти зараз не сказала, я прийму. Я винна. Я давно все усвідомила.
Оксана підвелася:
— Тоді все. Прощавай, Маріє. Щасти тобі. Я пішла.
Марія повернулася додому. Побачила: речі розкидані, вино на столі, брудний посуд. Андрій був тут. І не сам.
У спальні — дівчина. Молода, що спала.
Марія розвернулася й мовчки пішла на кухню. Незабаром у дверях з’явився Андрій. У її халаті. П’яний.
— Починай. Скандал, сльози, докори. Тільки мені байдуже. Я йду. Назавжди.
— Складайся сам. І йди геть.
Він не очікував. Він чекав сцени. Опору. Плакати мала вона.
Але вона не плакала. Сльози давно висохли. І лише всередині пульсувала пустота.
Оксана розповіла все сестрі. Наталка вислухала мовчки. Лише наприкінці промовила:
— Марія давно померла для мене. Як і Андрій. Я їх пробачила. Але більше ніколи не впущу у своє життя. Пробачити легко. Знову повірити — неможливо.
