Олеся сиділа на кухні, вдивляючись у перстень із дрібним камінчиком, що нещодавно подарував їй Володимир. “Просто так”, як і завжди. Колись такі подарунки змушували серце тріпотіти, а тепер викликали лише нудьгу. Немає нічого гіршого, ніж жити поряд із людиною, яку не кохаєш…
З Володимиром вони познайомились ще в університеті. Він був “тим самим другом” — надійним, спокійним, добрим. Завжди поруч, завжди готовий допомогти. Олеся ніколи не сприймала його серйозно, поки він не почав залицятися. Довго, терпляче. Вона навіть жартувала про нього в розмовах із подругами.
А він не здавався.
Згодом вони почали зустрічатися. Потім він переїхав до неї. Все відбувалося ніби саме собою. Лише справжні почуття так і не прокинулися.
Володимир був задоволений усім. Готував їй ромашковий чай, мив посуд, прасував сукні. А Олеся дратувалася навіть від його дихання. Він здавався їй слабким, безхребетним, нудним.
Подруги казали, що їй пощастило: таких чоловіків треба берегти. Але потихеньку шепотіли — Олеся не заслуговує на таке, вона жорстока, безсердечна.
А він далі терпів. Навіть коли вона фліртувала з його колегами. Навіть коли відштовхувала його. Навіть коли одного разу кинула: “Не чекай, я їду. Набрид”.
Він стояв на порозі, блідий, із згаслим поглядом. І не став зупиняти.
Через кілька тижнів Олеся зустріла Остапа — зухвалого, харизматичного. Познайомились у барі, коли вона, трохи п’яна, витворяла на стійці. Він мовчки сів поруч і промовив: “Через рік ти шкодуватимеш, що покинула того, хто тебе кохав”.
Вона сміялася.
З Остапом все було як у кіно: ресторани, безсонні ночі, дорогі подарунки. Доки не з’явилися холодні погляди, докори за голосний сміх, незадоволення її вбранням. Потім — зрада. І він навіть не вибачився:
— А чого ти очікувала? Я нічого не обіцяв.
Олеся вийшла під дощ. Набрала Володимира… Але так і не додзвонилася.
Дома вона дістала старі фото — він і вона, щасливі. Він тримає її за плечі, а вона дивиться на нього закоханим поглядом. Чи лише вдає?
Через кілька днів у неї стався нервовий зрив. Серце не витримало. У лікарні вона вперше побачила в очах Володимира не любов, а байдужість.
— Навіщо прийшов? — прошепотіла.
— Не знаю. Звичка.
І пішов. Залишив ромашки — ті, що колись любила більше за троянди.
— Чого ти боялася бути коханою? — запитала психологиня.
Олеся схлипнула:
— Бо це — ризик. Бо всі, хто мене кохав, рано чи пізно йшли. Батько зник, коли мені було сім. Мати сказала: “Більше нікому не довіряй”. Я намагалася. Ховалася за цинізмом, за їдкою насмішкою. А Володимир пробився…
Вона плакала. Плакала тихо, ніби дозволяючи собі відчувати.
— Ти хочеш повернути його?
— Більше за все на світі. Але він не хоче мене бачити. І я розумію чому.
Минуло два роки.
Олеся побачила Володимира в кав’ярні. Він сидів біля вікна, переглядавВін посміхнувся, і в цю мить вона відчула, що щось знову почало змінюватися.
