**Щоденниковий запис**
Не кожен зрозуміє мої вчинки. Село шепчеться за моєю спиною: «Ганна живе у великому домі, а її донька Катруся з дітьми — у старенькій хатчині». А Катруся ще й підливає: «Я воду з криниці ношу, а у неї водогін. Дрова останніми гривнями купую, а в неї газ». Натовп любить такі історії. Я ж ходжу з піднятою головою, хоча іноді важко. Не пояснювати ж кожному, чому я так роблю.
Колись у мене було щастя: чоловік, донечка, трикімнатна квартира у Львові. Я була вдома, піклувалася про Катрусю. Найкраща школа, гуртки — усе було, як у казці. А коли доньці виповнилося п’ятнадцять, захворів мій чоловік. Я продала все, окрім квартири, але ліки не допомогли. Після трьох років боротьби його не стало.
Залишилися ми з Катрусею самі. Вона звикла до доброго життя, а тепер навіть на хліб ледве вистачало. Я влаштувалася в магазин — сиділа за касою, прибирала. Грошей було замало. Катруся школу закінчила, але навчатися далі не захотіла: «Грошей немає, а в училище не піду». Зате гуляти любила. А ще була хитрюкою: коли потрібні гроші, я для неї — «мамочка золота», а як ні — «навіщо ти мене народила?»
Поки не з’явився Богдан. Спершу я зраділа: донька, здається, заумнішала. Він виглядав пристойно, одягався дорого, вінчав Катрусю поглядом. Не скупився — продукти купував кращі, мене теж поважав, називав мамою. Ось тобі й ідеальний зять!
Жили втрьох мирно. Я приходила з роботи — чисто, вечеря готова. Тільки Катруся з Богданом часто гуляли до ранку. Я не втручалася — молодість, хай радіють.
Але за півроку все змінилося. Катруся плакала, Богдан був злий. Я мовчала — і даремно. Одного вечора вони оголосили: «Мамо, ми хочемо жити окремо. Продай квартиру, поділимо гроші».
Я довго вагалася, але Катруся наполягала: то просила гарно, то погрожувала продати свою частину. Я здалася. Молоді поїхали на угоду й… зникли разом із грошима. Я залишилася на вулиці.
Знімати житло на зарплату було дорого, тому влаштувалася сиділкою до старезної Галини Олексіївни. Вона була суворою — вимагала, щоб усе було, як у неї в звичці: хліб у печі, випрасування скатертин. Я навчилася.
Прожили ми разом два роки. Подругами не стали, але й не сварилися. Одного дня Галина Олексіївна раптом померла. Її син, діловий чоловік, запропонував мені купити будинок за символічну суму. Так я стала господаркою.
Тільки оселилася — і ось на порозі Катруся з двома дітьми. «Де моя кімната?» — оголосила впевнено. Я відповіла різко: «Твоя кімната була у тій квартирі, яку ви з Богданом продали. До речі, де мої гроші?»
Катруся розповіла, що Богдан був гравцем і кинув її. Вона виходила заміж ще двічі, та невдало. «Я подумала — у мене ж є мама!»
«Напрасні сподівання, — сказала я. — Ти доросла, маєш дітей. Я вже дала тобі все, що могла. Переночуєте сьогодні, а завтра — вирушай куди знаєш.»
Вони прожили у мене два тижні, потім купили хатинку за держсертифікат. Катруся забороняла мені бачитися з внуками. Так і жили — поряд, але далеко.
Помирилися ми лише тоді, коли у Катрусі спалили дім. Добре, що вона з дітьми була у гостях. Я впустила їх до себе. Бо крім них у мене нікого немає. Настав час пробачити. А що буде далі — знає лише Господь.
**Урок:** Іноді навіть найглибші рани мають загоюватися. Не варто тримати зло — воно вбиває душу швидше, ніж час.
