**Любить? Не любить?.. А може, просто себе?**
– Як це – не можеш вибрати? – Наталка скинула на шкільну подругу погляд, наче та зізнала в убивстві. – Коли ти метаєшся між двома чоловіками – не любиш жодного. Іншого пояснення немає.
– Тобі легко, – зітхнула Соломія. – Вони обоє мені подобаються. По-своєму. І кожен гарний.
– Ти просто любиш себе найбільше, тож тягнеш їх обох за собою, – різко продовжила Наталка. – Коли кохаєш – не граєш чужими почуттями. Це брех.
– Легко тебе казати, – відвернулася Соломія. – Не всі такі досконалі, як ти. Я тільки вчуся кохати. Ось у понеділок здається – перший. У вівторок – точно другий. А в середу – знову перший. Я не жартую. Обоє добрі. І обоє – не чужі.
– Підкинь монетку, коли не можеш вирішити, – буркнула Наталка. – Краще, ніж ці муки між двома вогнями. І совість чиста.
– Дякую. Іди свої монетки до фонтану кидай, може, щастя знайдеш. І не забувай, що в тебе, може, й вибору ніколи не було. Чи не було з кого вибирати?
– Я б ніколи так не брехала! – викликаюче скрикнула Наталка. – У мене є Олесь. Він мене любить. А я його. І в нас усе добре.
– Ну-ну. Щастя вам, – гірко посміхнулася Соломія.
…
Минуло три роки. Наталка сиділа сама в напівпорожньому барі й ридала. Перед нею стояла склянка з теплою кавою. У голові крутився той давній розговор.
«Ніколи не кажи “ніколи”» – хто б подумав, що вона опиниться на тому ж місці. Тепер між двома чоловіками металась вона. Та сама Наталка, що колись роздавала совети.
З Марком вони були разом більше року. Усе, здавалося, ідеально. Він – надійний, розумний, турботливий. Мрія. І з серйозними намірами.
А потім раптом повернувся Олесь. Так, той самий. Колишній. З яким вона колись зійшлася. Який відійшов через ревнощі, підозри, дріб’язкові невдоволення.
Тоді вони розійшлися – він вже не дивився на неї як на кохану. Вона стала для нього тінню. Усе було «не так»: не те сказала, не те вбралася, не туди подивилась… Потім – тиша. Розставання. Біль. Місяці самотності.
І раптом – дзвінок. *«Привіт, як ти? Мені ні з ким поговорити. Давай зустрінемось…»*
Вона пішла. Так, зі звички. Щоб переконатися – усе минуло.
Але він був зламаним. Самотнім, без роботи, з хворою матір’ю. І говорив. Без кільця. А вона слухала. І жаліла.
Не сказала, що в неї є інший. Що, можливо, вона щаслива.
Олесь почав писати. Дзвонити. Вони зустрічалися все частіше. Невинно. Але це вже нагадувало минуле.
З Марком усе було, як і раніше. Він був поруч. Дарував квіти. Торкався її руки. Дивився… тим самим поглядом, теплим. Завжди.
Але Олесь… З ним – немов повернення в юність. Вечірки, спільні друзі, концерти, поїздки. Марко цього не розумів. Він – серйозний. Діловий.
Наталка розривалася. Важко було дихати. Марко – той, з ким можна будувати майбутнє. Олесь – той, кого ще шкода. А може, ще любить?
Вона знову й знову думала: як сказати правду? Як вибрати?
І одного вечора, коли не витримала, подзвонила Соломії. Щоб вибачитися.
– Пробач мене за той розговор… Я зараз розумію, як тобі було тоді.
– Пробач за що? – здивувалася Соломія. – Я навіть не пам’ятаю, кого вибирала. Це було так давно.
– А я тепер у твоїй шкурі. Між двома. Не можу вибрати.
– Невже ти думаєш, що справді кохаєш, коли це – “між двома”? Ти просто не любиш жодного. Зате себе – дуже. А якби хтось так робив із тобою?
– Нікого б не любила, – прошепотіла Наталка.
– Ось і відповідь. Тому що так роблять ті, хто любить лише себе. Якщо хтось із них справді тобі дорогий – уяви, що його нема.
– Марко, – раптом вирвалося в Наталки.
Вона відчула мурашки. Без його очей. Без його теплоти. Без його терпі́ння.
І тоді зрозуміла – вона знає, кого любить.
*P.S. Часом, щоб почути серце, треба просто перестати брехати собі.*
