У палаті пахло дешевими ліками, вареною капустою та старостітю — настільки густою, ніби її можна було зачерпнути ложкою. Галина Михайлівна сиділа на краєчку ліжка, поправляючи поли вицвілого халата — того самого, в якому колись пила ранкову каву на своїйй кухні. Вдома. Коли у неї ще був дім…
На сусідньому ліжку — жінка на двадцять років старша. Сиділа нерухомо, немов статуя, дивлячись у нікуди. Безбарвний погляд упира́вся у стіну, наче там було вікно в інший світ.
Раптом вона повільно підвелася, схопила за стілець і підсунула його до Галини.
— Галю, розкажи… як ти сюди потрапила? — прошепотіла старушка, важко сідаючи поруч. У її вицвілих очах була та сама безпорадність, що в дитини. Ніби перед нею зовсім не стара жінка, а дівчинка, яку світ давно покинув.
Галина хотіла відмахнутися. Сказати, що та все одно не зрозуміє, не почує, не запам’ятає. Але заговорила. Бо, можливо, вперше за довгий час хтось поряд дійсно хотів її слухати.
— Все почалося з мовчання… — голос їй тремтів. — Спочатку Вітя дзвонив все рідше. То в нього нарада, то онука на гурток треба відвести, то просто не встиг. Таня, його дружина, ніколи мною особливо не цікавилася. А Андрійко, мій онук… хлопець росте, йому не до бабусі. Я все розумію.
Сусідка слухала, трохи схилившись уперед, ківала. Вона вже три роки в інтернаті — і кожну історію сприймала, ніби свою власну.
— Потім вони перестали вітати. Мій день народження минув, як звичайний день. Пізніше — Восьме березня. Потім і Новий рік. А я… я все чекала. Спекла пиріг, яблучний, як Вітя в дитинстві любив. Стіл накрила. Нашу фотографію поставила. Там він маленький, у шортах, на березі Чорного моря. Я на ній — ще молода… сміюся. Дивлюся на це фото й думаю: приїдуть. Ну мають же. Обицяли.
Галина важко зітхнула. У куточках очей блиснули сльози. Сусідка обережно торкнулася її плеча.
— Вони приїхали. Ввечері. Пізно. Стоять у коридорі, Вітя дивиться у підлогу. “Мамо, — каже, — ми тут вирішили…” А далі — все, як у тумані. Лише його вирок: “Андрійкові потрібна своя кімната. А тобі… тобі тут буде краще. Догляд, ліки, режим…”
— І що ж ти відповіла? — прошепотіла сусідка.
— А що я могла сказати? — усміхнулася Галина. — Я розгубилася. Лише шепотіла: “Я ж… я ж…” А вони — усе вирішили. Вантажники. Мішки. Мою полицю — ту саму, з різьбленими квітами, — виносять. Я простягаю руки, а Андрійко сидить у телефоні. Ані погляду. Ані “прощавай”, ані “дякую”. Наче мене ніколи й не було.
— А зараз? Дзвонять?
— Учора Вітя подзвонив, — гірко усміхнулася Галина. — Запитав: як там ти? А я йому у відповідь: “Пам’ятаєш, як у дитинстві під час грози ховався до мене під ковдру? Тоді весь тремтів, як горобець…” А він каже: “Ні, не пам’ятаю”. Ось так. Не пам’ятає. Або робить вигляд.
Сусідка взяла її за руку. Теплу, суху, з вузлуватими пальцями. Мовчала.
— А най… смішніше знаєш що? — продовжила Галина. — Мою квартиру, каже, тепер здають. Гроші йдуть на Андрійка — на репетиторів. А поки, мовляв, нехай кімната простою не стояла. Там тепер студія йоги. “Хатха”, здається. Уявляєш? На місці, де стояв мій старий сервант, тепер, кажуть, жінки на килимках вигинаються…
У коридорі знову заскрипіла візок з підносами. За вікном повільно сідало сонце, заливаючи все багряно-жовтим світлом. Було тихо. Навіть надто.
— Але я все пам’ятаю, — прошепотіла Галина Михайлівна. — Все. Як перший зуб, як я Вітю колихала ночами, як він отримав першу четвірку і плакав. Як я мріяла: виросте, буде щасливим. Я все віддала, всю життя поклала. А тепер… тепер я просто нікому не потрібна.
Сусідка мовчазно обняла її за плечі. Притулилася щокою до сивої голови. Її рука — така сама, як у мами Галини колись. Суха, шорстка. Врятувала б від усього — тільки не від самотності.
Вони сиділи мовчки. У напівтемній палаті, серед запаху капусти та формаліну. Між минулим, де було тепло, і теперішнім, де лише тіні та безкінечна тиша.
…І лише одна думка не давала спокою:
А раптом вони все ж таки згадають?
