У палаті пахло дешевими ліками, вареною капустою та старостіттю — такою густою, що її, здавалося, можна було зачерпнути ложкою. Оксана Петрівна сиділа на краю ліжка, підтягуючи на пальцях подертого халата — того самого, у якому колись пила ранкову каву на своїй кухні. Вдома. Коли в неї ще був дім…
На сусідньому ліжку — жінка на добрі двадцять років старша. Сиділа, ніби статуя, дивлячись у нікуди. Безбарвний погляд упирається у стіну, наче там — вікно в інший світ.
Раптом вона повільно підвелася, вчепилася у стілець і підсунула його до Оксани.
— Оксанко, розкажи… як ти сюди потрапила? — прошепотіла старушка, важко сідаючи поряд. У її вицвілих очах була та сама безпорадність, що в дитини. Ніби перед тобою зовсім не стара жінка, а дівчинка, яку світ давно кинув одну.
Оксана хотіла відмахнутися. Сказати, що та все одно не зрозуміє, не почує, не запам’ятає. Але заговорила. Бо, можливо, вперше за довгий час хтось поряд справді хотів її слухати.
— Все почилося з тиші… — голос здригнувся. — Спочатку Вітя став дзвонити все рідше. То нарада, то онука на танцювальну групу треба відвезти, то просто не встиг. Марія, його дружина, ніколи особливо мною не цікавилася. А Мішко, мій онук… хлопець росте, йому не до бабусі. Усе бачу.
Сусідка слухала, ледь нахилившись уперед, ківнула. Вона вже третій рік у будинку для літніх — і кожну розповідь сприймала так, ніби була про неї саму.
— Потім вони перестали вітати. Мій день народження пройшов — як звичайний день. Пізніше — Восьме березня. Потім і Новий рік. А я… я все чекала. Випекла пиріг, вишневий, як Вітя в дитинстві любив. Накрила стіл. Нашу фотографію поставила. Де він маленький, у штанцях, на березі Чорного моря. А я там — молода ще… усміхаюся. Дивлюся на це фото й думаю: приїдуть. Ну мусять же. Обійцяли.
Оксана важко зітхнула. У куточках очей заблищали сльози. Сусідка обережно торкнулася її плеча.
— Приїхали. Ввечері. Пізно. Стоять у коридорі, Вітя дивиться у підлогу. «Мамо, — каже, — ми тут вирішили…». А далі — все, як у тумані. Лише його слова звучали, як вирок: «Мішкові потрібна своя кімната. А тобі… тобі тут буде краще. Догляд, ліки, режим…»
— І що ти сказала? — прошепотіла сусідка.
— А що я могла сказати? — усміхнулася Оксана. — Я розгубилася. Лише шепотіла: «Та я ж… я ж…». А вони — усе вирішили. Вантажники. Мішки. Мою шафку — ту саму, з різьбою, — виносять. Я за нею простягаюся, а Мішко сидить у телефоні. Ані погляду. Ані «до побачення», ані «дякую». Ніби мене й не було.
— А зараз? Телефонують?
— Учора Вітя подзвонив, — Оксана гірко посміхнулася. — Запитав: як ти там? А я йому у відповідь: «Пам’ятаєш, як ти в дет— пам’ятаєш, як у дитинстві в бурю під мене під ковдру ліз? Дріжів, ніби горобченя…» А він каже: «Ні, не пам’ятаю». Ось так, нічого не пам’ятає, або вдає, що забув.
