Вже чотири роки я не розмовляю зі своєю матір’ю. І ні, мені не соромно.
Коли я вийшла заміж, мені ледве виповнилося двадцять два. Ми з Олексієм, моїм чоловіком, тільки-но закінчили університет і переїхали до маленької, потертої, але своєї орендованої квартирки на околиці Львова. Гроші були в обріз, але тоді це здавалося дрібницею — ми були молоді, закохані й мріяли про майбутнє.
Ми хапалися за будь-яку роботу. Олексій трудився без вихідних, підробляв на будівництвах, кур’єром, а по ночах охороняв склади. Я теж не сиділа склавши руки — ранкові зміни в крамниці, вечорами — репетиторство. Все заради того, щоб відкладати на власне житло, хоч якусь однушку, навіть у кредит.
Минуло трохи більше року. На ювілеї мами Олексій після тосту раптом кинув ідею: мовляв, могли б пожити у його батьків, а він би зробив у їхній квартирі капітальний ремонт. Мама, мовляв, обіцяла не брати з нас за це жодної копійки. Я була в шоці — він навіть не обговорив це зі мною заздалегідь. Але всі — і мама, і він — тиснули: «Так буде краще, економія, допомога, родина». Я здалася.
Тоді моїй молодшій сестрі Марійці було вже вісімнадцять. Вона майже не бувала вдома, постійно гуляла або ночувала у подруг. З Олексієм вони спілкувалися рідко, а ось мама була ним буквально зачарована. Він став для неї ідеальним зятем: і плитку покладе, і шпалери переклеїть, і кран замінить. До того ж допомагав її подругам-пенсіонеркам — не від великого бажання, звісно, а тому що мама просила.
Тато був радий: нарешті його перестали змушувати лагодити чужі шафи й підкручувати крани у чужих ваннах.
А от із сестрою у мене стосунки не складалися. Вона чіплялася до мене буквально за все, влаштовувала скандали на порожньому місці. Я намагалася не звертати уваги, розуміючи: хоче нас вижити. І мовчала.
Однієї п’ятниці батьки поїхали на дачу, і ми з Олексієм залишилися вдвох. Він добудовував підлогу на кухні, я мила вікна. А Марійка привела додому якогось хлопця. Вигляд у нього був такий, що страшно підходити до під’їзду: неголений, у м’ятому піджаку, брудні черевики. Вони кілька годин просиділи у її кімнаті, потім пішли. Я, доросла жінка, не втручалася — хай, думаю, сама відповідає за своє життя.
А наступного вечора тато виявив, що зникли гроші — чимала сума, відкладена на ремонт авто. Мама, звісно, накинулася на Марійку, а я — дурниця! — розповіла про «гостя». Думала, все чесно розберуть.
Але знаєте, хто виявився винним? Я.
— Чому ти мені не сказала?! — кричала мама. — Я їй тисячу разів повторювала — ніяких хлопців у домі! А якби вона завагітніла, ти б її утримувала?!
Я намагалася пояснити, що їй уже вісімнадцять, я їй не мати і не нянька. Та мама тільки розпалювалася. У якийсь момент вона просто виштовхнула нас з Олексієм із квартири. На вулицю. Без пояснень. З криками:
— Ви мені тут надоїли! Відремонтували? Молодці. А тепер геть!
Тато стояв у куті, мов тінь, потім і він отримав свою порцію:
— Якби ти хоч щось умів робити — мені б твій зять не знадобився!
Все. Ми пішли. Олексій мовчав. Я ридала.
Мама телефонувала пізніше, просила повернутися. Я не підняла слухавку. І з тих пір не піднімаю. Вже чотири роки.
Ми знову почали знімати житло, відкладали кожну гривню, і ось — у нас своя квартира. Маленька, в іпотеку, але своя. У грудні підписуємо документи.
А Марійка вийшла заміж за того самого хлопця. Так-так, за того «волоцюгу». Тепер вони живуть у батьків. Олексій сміється: «Бачиш, ремонт все ж таки не даремно робили». Жодного цвяха він там уже не забиває. Ніхто їх не виганяє, мама поводиться з ними, як із королями.
Іноді мені буває болісно до сліз. Ми віддали все: час, сили, нерви — а в результаті нас викинули. Тому що чесно сказали правду. Тому що перестали бути «зручними». А тепер, коли в неї живе справжня проблема, вона мовчить.
Але нехай. Нехай живе. Ми не повернемося. І якщо раптом знову щось станеться — обкрадуть, обдурять, скривдять — допомагати не будемо. Ми вже зробили все, що могли.
Зараз у мене своє життя. Без маминих докорів, без сліз, без криків. І знаєте — мені так легше.
Справжня родина — це не лише кров, а й повага. І якщо її немає, варто йти далі. Без озирання назад.
