Ми розлучилися, бо дружина відмовлялася готувати
Нещодавно ми з чоловіком так посварилися, що я вигнала його з дому. Тепер він живе у своєї матері в Боярці, а я намагаюся зібрати себе докупи після десяти років шлюбу, який перетворився на кошмар. Свекруха в шоці, дзвонить і благає повернути її «бідолашного синочка», але мені байдуже, що вона думає. Я втомилася бути служкою у власній оселі.
Моя мати теж не підтримала:
— Соломіє, ти з глузду з’їхала? Одна з дитиною залишишся! Нащо ти на Дениса наклеп несеш? Він же нормальний чоловік: не п’є, не б’є, гроші приносить!
Я вийшла заміж за Дениса зовсім юною, у 20 років. Тоді я була наївною дівчиною, яка вірила у вічне кохання. Завдяки бабусі в мене була своя хата, тож безприданницею я не вважалася. Батьки розлучилися, але тато й його рід мене не кинули. Саме його мати допомогла мені з житлом. У цю хату ми з Денисом заїхали після весілля. В нього не було нічого — лише частка у маминій трешці, але мене це не хвилювало. Я думала, любов важливіша.
За півроку я завагітніла. Наша донька, Марічка, народилася, коли мені ледь виповнилося 21. Після декрету я залишилася без роботи. Знайти нову виявилося майже неможливо: із малою дитиною, яка постійно хворіє, роботодавці не хотіли зв’язку. «У вас дочка? Вибачте, не підходите», — чула я раз за разом. Допомоги не було: ні свекруха, ні мої рідні не могли сидіти з Марічкою. Я застрягла вдома, крутячись між пелюшками, каструлями та прибиранням.
Денис працював у сусідньому місті, повертався пізно, і ми майже не бачилися. Усі домашні справи впали на мене. Він навіть сміття не виносив — тарілку за собою не мив. Я не сміла його турбувати: адже він же втомлювався, заробляв! Я почувалася винною, намагалася бути ідеальною дружиною, крутилася як білка у колесі, аби догодити. Але Денис почав бурчати:
— У тебе життя — малина! Дочку в садок відвела та й валяєшся. Не можеш роботу знайти? Подивися, у якій злидні ми живемо!
Його слова пекли. Я відчувала себе винуватою, ніби справді сиджу у нього на шиї. Намагалася догодити ще більше: готувала, прибирала, навіть капці ледь не в зубах приносила. Але сварки через гроші ставали все частішими. Денис твердив, що йому важко нас утримувати, а свекруха підливала оливи у вогонь: «Мій синочок змучився, на себе не схожий через тебе!»
Я не витримала цього тиску і вийшла на роботу. Мотілася як заклята: відводила Марічку в садок, мчала в офіс, а ввечері забирала доньку у своєї мами. Зарплата була гарною, навіть вищою, ніж у Дениса. Але вдома нічого не змінилося. Через два тижні він знову вибухнув:
— Холодильник порожній! Вечерю не приготувала! Чому я після роботи маю сміття виносити?
— А ти хочеш, щоб я з дитиною та сміттєвим пакетом у садок йшла? — гаркнула я у відповідь.
Денис забирав Марічку від мами й чекав мене вдома. Я поверталася о восьмій вечора, змучена, і на вишукані вечері часу не було. Готувала щось швидке, іноді брала напівфабрикати. Але Денису це не подобалося:
— Усі жінки встигають, а ти особлива?
— Усі чоловіки заробляють і не скиглять! — відрубала я. — Якщо ми обоє працюємо, давай справи ділити навпіл!
Моя зарплата була більшою, але весь побут усе ж тащила я. Денис же вважав, що готування та прибирання — «бабська робота», і опускатися він не збирався. У приклад ставив свого батька: «Ось він справжній чоловік!» Я не витримала:
— Твій батько сам купив хату, а не жив за рахунок дружини! Якщо тобі все не так, іди до своєї мами!
Денис зібрав речі й пішов. Свекруха одразу почала дзвонити, благаючи повернути його: «Люди сміятимуться! Подумай про доньку!» Але мені начхати на плітки. Я втомилася бути служанкою для людини, яка не цінить ні мене, ні нашу працю. Марічка — зі мною, і я впораюся. Але іноді я запитую себе: як я дійшла до цього? Чому дозволяла йому так із себе сміятися? Любов засліпила мене, але тепер бачу ясно: я варта більшого.
