Я сидів на старому дивані в своїй хрущовці в Чернігові, дивлячись на облуплені шпалери, які не міняв уже двадцять років. Мої руки, згрубілі від років праці, безсило лежали на колінах. Я був батьком трьох дітей, чоловіком, який завжди ставив родину понад усе. Але у свої 48 років я раптом усвідомив: все життя я був не батьком, не чоловіком, а слугою. Слугою у власній хаті, де мої бажання та мрії давно розчинилися у безкінечній рутині.
Мої діти — Олег, Наталка та Мар’яна — були центром мого світу. З самого їхнього народження я забув, що значить думати про себе. Я вставав о п’ятій ранку, щоб приготувати сніданок, збирав їх до школи, перевіряв уроки, прасував їхні сорочки, поки мої власні штани зношувалися в шафці. Коли Олег захворів у дитинстві, я ночами сидів біля його ліжка, забуваючи про сон. Коли Наталка захотіла на гурток вишиванки, я затягував пасок, щоб оплатити заняття. Коли Мар’яна мріяла про новий телефон, я брав додаткові зміни на заводі. Я ніколи не запитував, чого хочу я сам. Мені здавалося, що моя роль — віддавати все, до останньої краплі.
Моя дружина, Ганна, була не кращою. Вона приходила з роботи, сідала перед телевізором і чекала вечері, ніби так і мало бути. «Ти ж батько, ти повинен», — говорила вона, коли я наважувався поскаржитися на втому. Я мовчав, ковтаючи сльози, і крутився далі, як білка в колесі. Моє життя зводилося до одного: зробити всіх щасливими, навіть якщо мені самому діставалися лише крихти їхньої уваги.
Діти росли, ставали самостійнішими, але їхні вимоги не зменшувалися. «Тату, звари борщу», «Тату, випрасуй мені спідницю», «Тату, дай сотню гривень на кіно». Я виконував усе, як автомат, не помічаючи, як моє власне життя тікало.
До сорока восьми років я почувався тінню. У дзеркалі я бачив чоловіка з втомленими очима, з сивиною, яку було ніколи підфарбувати, з руками, покритими мозолями. Мій друг, Василь, одного разу сказав: «Іване, ти живеш для інших. А де ж ти сам?» Ці слова зачепили мене, але я відмахнувся. Хіба я міг інакше? Я ж батько, чоловік, мій обов’язок — піклуватися про родину. Та в глибині душі щось почало тліти — маленька іскорка, яка незабаром перевернула мій світ.
Перелом настав несподівано. Того дня Наталка, вже доросла дівчина, кинула недбало: «Тату, ти знову неправильно випрасував, моя блузка зім’ята!» Я, який цілу ніч гладив їй сукні, раптом завмер. Щось усередині луснуло. Я подивився на доньку, на розкидані по кімнаті речі, на кухню з немитЯ подивився на своє відображення в дзеркалі й усміхнувся — нарешті я побачив себе.
