Ганна сиділа за масивним дубовим столом у своїй хаті в Чернігові, тримаючи в руках чашку з давно охололою чаєм. Її погляд був важким, сповненим втоми та рішучості. Перед нею лежав аркуш паперу — заповіт, який вона переписувала вже третій раз за місяць. Її діти, Тарас і Оксана, давно не з’являлися в цьому домі, але сьогодні вона скликала їх на родинну нараду. Слова, які вона збиралася промовити, палили її зсередини: «Або допомагатимете мені зараз, або не чекайте нічого після моєї смерті». Вона знала, що цей ультиматум розірве їхню родину, але мовчання більше не було виходом.
Ганна все життя присвятила дітям. Після смерті чоловіка вона сама тягнула Тараса й Оксану, працювала на двох роботах, щоб у них були теплий одяг та шкільні підручники. Вона пишалася їхніми успіхами: Тарас став інженером, Оксана — лікарем. Вони виїхали з Чернігова, збудували своє життя у Києві, завели родини. Ганна раділа за них, але з роками її радість змінилася самотністю. Її хата, колись сповнена сміху, тепер стояла пусткою. Її здоров’я погіршувалося — артрит скручував пальці, серце давало про себе знати, але діти дзвонили дедалі рідше. «Мамо, ми зайняті, робота, діти», — казали вони, а Ганна проковтувала образи, сподіваючись, що вони про неї згадають.
Все змінилося, коли вона впала взимку, посковзнувшись на обмерзлому ґанку. Сусідка викликала швидку, і Ганна провела тиждень у лікарні з переломом стегна. Тарас і Оксана приїхали, але їхній візит був коротким — кілька днів, звичні бажання одужання, і вони знову зникли. Ганна залишилася сама, боронячись із болем та побутовими труднощами. Вона не могла сама донести пакети з магазину, розчистити сніг у дворі, навіть відкрити банку з варенням стало випробуванням. Вона телефонувала дітям, просила допомоги, але чула лише: «Мамо, найми когось, у нас немає часу». Ці слова ранили її глибше, ніж фізичний біль. Вона не хотіла чужих — вона хотіла родини.
Ультиматум народився однієї безсонної ночі. Ганна дивилася на старі фотографії, де Тарас і Оксана, ще дітьми, обіймали її на прогулянці, і плакала. Вона не хотіла помирати на самоті, оточена байдужістю. Її хата, земля, заощадження — усе, що вона збирала роками, — мало дістатися дітям. Але за що? За їхні рідкісні дзвінки й обіцянки, які ніколи не виконувалися? Вона вирішила: якщо вони хочуть спадщину, нехай доведуть, що вона для них не пусте місце. Ганна викликала нотаріуса і додала до заповіту умову: спадок отримають лише ті, хто допомагатиме їй за життя.
Коли Тарас і Оксана приїхали, Ганна зустріла їх холодно. Вона не стала обходити навколо. «Я втомилася бути вам тягарем», — почала вона, і її голос тремтів від стриманих сліз. — «Якщо не будете допомагати мені зараз — приїжджати, піклуватися, бути поруч, — я перепишу заповіт. Усе відійде благодійній організації». У кімнаті повисла тиша. Тарас насупився, Оксана опустила очі. Вони чекали розмови про здоров’я, а отримали удар, якого не очікували. «Мамо, це шантаж», — нарешті вимовив Тарас, і його слова різали Ганну, ніж ніж. «Ні, це справедливість», — відповіла вона, відчуваючи, як б’ється серце.
Оксана намагалася пом’якшити ситуацію: «Мамо, ми любимо тебе, але в нас свої родини, ми не можемо кинути все». Ганна подивилася на доньку і побачила в її очах не любов, а роздратування. «Я не прошу кидати життя. Я прошу бути моїми дітьми», — сказала вона і відвернулася, щоб вони не побачили її сліз. Тарас і Оксана поїхали того ж вечора, обіцяючи «подумати». Але Ганна знала: вони не повернуться. Їхні дзвінки стали ще рідшими, а в голосах з’явилася холодність. Вони обговорювали її за спиною, називали егоїсткою, але вона стояла на своєму. Її дім більше не був відкритий для тих, хто приходив лише заради вигоди.
Минув рік. Ганна навчилася справлятися за допомогою сусідів і соціальних служб. Вона продала частину землі, щоб оплатити доглядальницю, і почала ходити до місцевого клубу для літніх людей, де знайшла друзів. Її серце все ще боліло за дітьми, але вона більше не відчувала себе жертвою. Вона переписала заповіт на Фонд допомоги ветеранам. Тарас і Оксана дізналися про це від нотаріуса і взагалі перестали дзвонити. Ганна плакала, але в глибині душі відчувала полегшення. Вона звільнилася від ілюзій, що її любов можна купити.
Тепер, дивлячись на заход сонця зі свого саду, Ганна думає не про спадщину, а про те, що ще може дати світові. Вона допомагає сусідським дітям з уроками, в’яже теплі шкарпетки для притулку. Її життя, яке вона колись вважала порожнім, наповнилося змістом. АлеВона тихо посміхається, розуміючи, що справжнє багатство — це не гроші, а тепло, яке вона віддає іншим.
