Випадковий букет і поворот долі
Соломія сиділа сама у своїй маленькій квартирі в містечку Бережани, коли тишу порушив дзвінок у двері. Вона неохоче підвелася з дивана й глянула у вічко. За дверима стояв молодий чоловік із величезним букетом квітів. «Хто це?» — подумала вона, насупившись.
— Хто там? — запитала Соломія, не поспішаючи відчиняти.
— Вам квіти… — відповів незнайомець.
Вона привідчинила двері, пильно розглядаючи гостя.
— Квіти? — здивувалася. — Для мене?
— Так, для вас, — усміхнувся хлопець. — Ви ж Олена?
— Ні, я Соломія, — відповіла вона, відчуваючи, як у душі заворушився присмак розчарування.
— Хвилинку, — зніяковів він, дістаючи телефон. — Перепрошую, мабуть, я помилився квартирою…
— Нічого страшного, — зітхнула Соломія, ледь посміхнувшись.
Вона повернулася в кімнату, але незабаром дзвінок повторився. Соломія знову підійшла до дверей й завмерла, розплющивши очі.
Сьогодні Соломія вперше святкувала день народження на самоті. Їй виповнилося двадцять п’ять, але радості не було. Не хотілося бачити друзів, виходити з дому, вдавати, що все добре.
Підружки переконували відзначити свято в кав’ярні, але вона відмовилася.
— Не можна зачинятися вдома й сумувати в такий день! — наполягала найкраща подруга Мар’яна. — Тобі всього двадцять п’ять! Ти ще зустрінеш свою долю. А цей Тарас не вартий твоїх сліз. Збирайся, ми заїдемо по тебе!
— Ні, Мар’яно, не сьогодні, — рішуче сказала Соломія.
— Але ж день народження! Треба святкувати! — не заспокоювалася подруга.
— Я нічого не хочу відзначати, — відрізала Соломія.
— Даремно ти так, — зітхнула Мар’яна. — Але якщо передумаєш — телефон під рукою.
— Не передумаю…
Соломія важко переживала розставання з нареченим Тарасом. Вони зустрічалися майже рік, і він навіть зробив їй пропозицію. Тоді вона була на сьомому небі від щастя, уявляючи весілля, спільне життя, дітей. Але цим мріям не судилося збутися.
Незабаром Соломія дізналася, що Тарас вев подвійне життя. Окрім неї, у нього була ще одна дівчина, Віра. Із Соломією він планував одружитися, а з Вірою бавився. Все змінилося, коли Віра оголосила, що чекає дитину. Її батько, впливовий чоловік і начальник Тараса, поставив ультиматум: або весілля, або звільнення.
Коли правда виплила на поверхню, Соломія була приголомшена. А коли Тарас запропонував їй залишитися його коханкою після весілля з Вірою, вона оніміла.
— Ти серйозно пропонуєш мені бути твоєю коханкою?! — скрикнула вона, відчуваючи, як світ розвалюється.
— А що тут такого? — щиро здивувався він. — Нам же добре разом. Ти мене любиш, я тебе…
— Про яку любов ти говориш?! — вибухнула Соломія. — Ти мене обманював, зустрічався з іншою! Хіба так поводяться з коханими?!
— Та це Віра сама до мене лізла, — виправдовувався він. — Вона гарна, я не встояв. Я ж чоловік! Але з нею нудно, а з тобою завжди є про що поговорити.
— Замовкни! — обірвала його Соломія. — Іди геть, я не хочу тебе бачити!
У той момент їй здалося, що життя закінчилося. Як після цього вірити чоловікам? Тарас клявся у коханні, гарно доглядав, казав, що вона — жінка його мрії. А виявилося — брехня.
Соломія мимоволі згадала матір, від якої пішов батько, коли їй було три роки. Пізніше, у другому класі, мати спробувала налагодити особисте життя, але її обранець обрав її найкращу подругу. З тих пір мати, Ганна, розчарувалася в чоловіках і вирішила, що її доля — самотність.
— Хоча б тобі, доню, пощастило зустріти гідну людину, — часто зітхала вона, хвилюючись за Соломію.
Мати раділа, коли донька оголосила про заручини. Ганна жила в селі, де виросла Соломія. Після школи дівчина переїхала до міста, вступила до університету, знайшла роботу, зняла квартиру й мріяла про сім’ю. Тепер, після зради Тараса, вона сумнівалася, чи колись це станеться.
Двадцять п’ятий день народження не приніс радості. Вона мріяла провести його з коханим, а замість цього залишилася на самоті з розбитим серцем. Соломія зварила собі какао й загорнулася в теплий плед, пов’язаний матір’ю. Ганна була майстринею, в’язала на замовлення, і її роботи дивували. Соломія теж любила в’язати, але до маминого рівня їй було далеко.
Не встигла вона зробити ковток, як знову задзвонили у двері.
— Дивно, — подумала вона. — Хто це? Тільки не Мар’яна з Олесею, я ж сказала, що нікуди не піду.
Соломія була сором’язливою й у моменти журби воліла самоту. Вона подивилася у вічко. За дверима стояв той самий молодий чоловік із розкішним букетом.
— Знову переплутали квартиру? — запитала вона.
— Ні, цього разу все вірно, — усміх— Це вам, Соломіє, з днем народження!
