Щоденник. Зламані троянди: Драма кохання Оксани та Бориса
Світлана Миколаївна увірвалася в квартиру доньки на світанку, її кроки лунали в тиші. Побачивши Оксану на кухні, з лицем, схованим у долонях, і тремтячими від сліз плечима, мати завмерла.
— Оксанко, що трапилося? — голос Світлани Миколаївни затремтів від тривоги.
Донька мовчала, лише судорожно схлипувала.
— Дитинко, з дитиною щось не так? — продовжила мати, серце стиснулося від жаху.
— Ні, мамо, з дитиною все гаразд, — ледве чутно прошепотіла Оксана, витираючи мокрі щоки.
— Тоді чого ж ти ревеш, як на поминках? — Світлана Миколаївна наблизилася, вдивляючись у обличчя доньки.
Оксана, не маючи сил говорити, прорыдала:
— Мамо, дивись! — Вона простягнула матері телефон, на екрані якого горіло повідомлення.
Світлана Миколаївна взяла тремтячими руками телефон, пробігла очима текст і завмерла, наче від блискавки.
Тим часом Борис, щойно повернувшись із далекого рейсу, тихо поставив важку сумку біля дверей їхнього будиночка на околиці Львова. У руках він стискав розкішний букет червоних троянд — улюблених квітів Оксани. Він мріяв здивувати дружину, не попередивши про свій приїзд. Серце билося в очікуванні: він уявляв, як увійде, обійме нічого не підозрюючу Оксану, вдихне аромат її волосся і поцілує так, як не робив цього місяцями. Обережно ступаючи, щоб не видати себе, Борис піднявся на ґанок і завмер, почувши голос тещі з кухні.
— Я тобі сто разів казала, Оксанко, ти гідна кращого! Час розривати ці ланцюги, ставити крапку! Годі терпіти, годі мовчати! Час діяти! — голос Світлани Миколаївни був різким, повним впевненості. — Він вичерпав тебе, а ти все жалієш його! Час рішучих кроків, дочко, такі справи не тягнуть. Повір моєму досвіду, так буде краще для тебе!
Борис відчув, як підлога йде з-під ніг. Слова тещі палили, як розпечене залізо. Оксана мовчала, не заперечуючи, і ця мовчанка розривала його серце. Невже вона дійсно вважає його недостойним? Невже весь цей час вона страждала поруч із ним? Букет троянд задрижав у його руках. Він не увійшов, тихо взув черевики, підхопив сумку і, безшумно зачинивши двері, пішов, залишивши позаду будинок, який вважав своїм.
На душі в Бориса було пусто й холодно, наче зимовий вітер пройняв груди. Він не міг повірити, що теща, яка завжди здавалася близькою людиною, так зневажає його. А Оксана… Якщо вона вже все вирішила, він не дасть їй шансу кинути його першою. Він любив її безумно, але якщо вона нещаслива, то відпустить — заради її щастя.
Борис зупинився у друга, де провести безсонну ніч, проганяючи в голові кожне слово тещі. Вранці, із важким серцем, він написав Оксані повідомлення: «Я кохаю іншу. Не чекай на мене. Будь щаслива. Прощавай». Натиснувши «відправити», він відчув, ніби щось всередині розірвалося. Сівши в перший потяг, він поїхав до Києва, вирішивши назавжди викреслити минуле.
У Києві Борис змінив номер, видалив усі фото Оксани, аби спогади не гризли душу. Він влаштувався водієм тролейбуса, зняв крихітну кімнату й зарився у роботу. Повертаючись додому пізно ввечері, падав на ліжко, щоб забутися сном. Так минули дні, тижні, місяці.
Оксана, отримавши повідомлення серед ночі, не вірила очам. Вона перечитувала його знову й знову, сльози текли рікою. Вона чекала на Бориса, рахувала дні до його повернення, а він… зрадив її. Коли вранці Світлана Миколаївна застала доньку в сльозах, кинулася до неї, налякана й розгублена.
— Оксанко, що з тобою? Щось із дитиною?
— Ні, мамо, — схлипнула вона й простягнула телефон.
Світлана Миколаївна прочитала повідомлення вголос:
«Я кохаю іншу. Не чекай на мене. Будь щаслива. Прощавай».
Вона ахнула, притиснувши руку до грудей.
— Мамо, за що він так? — ридала Оксана. — Він знайшов іншу, поки був у від’їзді! А я… залишилася сама. Як мені жити? А наша дитина? Він так мріяв про малюка, а тепер кинув нас!
— Не смій так говорити, — м’яко, але рішуче сказала Світлана Миколаївна, обіймаючи доньку. — У тебе є заради кого жити. Скоро станеш матір’ю. Це твій сенс, твоя радість. Ми впораємося, я допоможу. А він… не вартий твоїх сліз.
Слова матері трохи заспокоїли Оксану. Вона все ще любила Бориса, але заховала почуття глибоко в душі, сподіваючись, що одного дня він повернеться. Незабаром вона народила здорового хлопчика, якого назвала Юрком. Він був схожий на батька: ті самі очі, такі самі світлі кучері. Оксана часто дивиОксана часто дивилася на сина й шепотіла: «Юрку Борисовичу, мій маленький, хочеш їсти?».
