Випадковий букет і поворот долі
Оксана сиділа сама у своїй маленькій квартирці в містечку Бережанах, коли тишу перервав дзвінок у двері. Вона неохоче підвелась з дивану і глянула у вічко. За дверима стояв молодий чоловік із величезним букетом квітів. «Хто це?» — подумала вона, насупившись.
— Хто там? — запитала Оксана, не поспішаючи відчиняти.
— Вам квіти… — відповів незнайомець.
Оксана привідчинила двері, пильно розглядаючи гостя.
— Квіти? — здивувалася вона. — Для мене?
— Так, для вас, — усміхнувся хлопець. — Ви ж Аліна?
— Ні, я Оксана, — відповіла вона, відчуваючи, як всередині заворушився присмак розчарування.
— Зачекайте, — зніяковів він, дістаючи телефон. — Вибачте, схоже, я помилився квартирою…
— Нічого страшного, — зітхнула Оксана, ледь посміхнувшись.
Вона повернулася в кімнату, але незабаром дзвінок у двері почувся знову. Оксана глянула у вічко і замерла, розплющивши очі від подиву.
Сьогодні Оксана вперше зустрічала свій день народження наодинці. Їй виповнилося двадцять п’ять, але радості не було. Не хотілося бачити друзів, виходити з дому, вдавати, що все гаразд.
Подруги умовляли її відзначити свято в кафе, але вона відмовилася.
— Не можна запиратися вдома й сумувати в такий день! — наполягала найкраща подруга Мар’яна. — Тобі всього двадцять п’ять! Ты ще зустрінеш свою долю. А цей Василь не вартий твоїх сліз. Збирайся, ми заїдемо по тебе!
— Ні, Мар’яно, не сьогодні, — різко відповіла Оксана.
— Але ж день народження сьогодні! Треба святкувати! — не вгавала подруга.
— Не хочу нічого святкувати. Вибач, — відрізала Оксана.
— Даремно ти так, — зітхнула Мар’яна. — Але якщо передумаєш, телефонуй.
— Не передумаю…
Оксана важко переживала розрив із нареченим Василем. Вони зустрічалися майже рік, і він навіть зробив їй пропозицію. Тоді вона була на сьомому небі від щастя, уявляючи весілля, родинне життя, дітей. Але цим мріям не судилося збутися.
Незабаром Оксана дізналася, що Василь веде подвійне життя. Крім неї, у нього була ще одна дівчина, Тетяна. Він планував одружитися з Оксаною, але з Тетяною зустрічався «так, без усього». Все змінилося, коли Тетяна оголосила, що чекає дитину. Її батько, впливова людина і начальник Василя, поставив ультиматум: або весілля, або звільнення.
Коли правда виплила, Оксана була в шоці. А коли Василь запропонував їй залишитися його коханкою після весілля з Тетяною, вона втратила дар мови.
— Ти серйозно пропонуєш мені бути твоєю коханкою?! — скрикнула вона, відчуваючи, як світ руйнується.
— А що такого? — щиро здивувався Василь. — Нам же добре разом. Ти мене любиш, я тебе…
— Про яку любов ти говориш?! — вигукнула Оксана. — Ти обдурив мене, зустрічався з іншою! Так чинять із коханими?!
— Та це Таня сама до мене лізла, — виправдовувався він. — Вона гарна, я не встояв. Я ж чоловік! Але з нею нудно, а з тобою завжди є про що поговорити.
— Замовкни! — перебила його Оксана. — Іди геть, я не хочу тебе бачити!
У той момент їй здалося, що вся її життя розвалилася. Як після такого вірити чоловікам? Василь клявся у коханні, гарно доглядав, говорив, що вона — жінка його мрії. А вийшло, що все це була брехня.
Оксана мимоволі згадала матір, від якої пішов батько, коли їй було три роки. Пізніше, коли вона вчилася у другому класі, мати спробувала налагодити особисте життя, але її обранець обрав найкращу подругу. З тих пір мати, Наталя, розчарувалася в чоловіках і вирішила, що її доля — самотність.
— Хоча б тобі, доню, пощастило зустріти гідну людину, — часто зітхала вона, переймаючись за Оксану.
Мати раділа, коли донька повідомила про заручини. Наталя жила в селі, де виросла Оксана. Після школи дівчина переїхала до міста, вступила до університету, знайшла роботу, зняла квартиру й мріяла про родину. Тепер, після зради Василя, вона сумнівалася, що це колись станеться.
Двадцять п’ятий день народження не приніс радості. Вона мріяла провести його з коханим, а замість цього залишилася сама, із розбитим серцем. Оксана зварила собі какао й укрилася теплим пледом, зв’язаним матір’ю. Наталя була майстринею, в’язала на замовлення, і її роботи захоплювали. Оксана теж любила в’язати, але до майстерності матері їй було далеко.
Не встигла вона зробити ковток, як знову задзвонили у двері.
— Дивно, — подумала вона. — Хто це? Тільки не Мар’яна з Оленою, я ж сказала, що нікуди не піду.
Оксана була скромною й у моменти сум’яти воліла самоту. Вона глянула у вічко. За дверима стояв той самий молодий чоловік із розкішним букетом квітів.
Він увічливо вклонився й сказав: «Цього разу я точно не помилився — ці квіти для вас, Оксано, і вони від мене».
