**Тіні турботи: Драма Олени та її родини**
Олена лежала у лікарняній палаті маленької лікарні у Львові, її обличчя було блідим, але очі сяяли полегшенням. У палату увійшла її подруга Наталя, несучи в руках пакет із фруктами.
— Ну й налякала ти нас, Оленко! — скрикнула Наталя, сідаючи біля ліжка. — Як ти могла так довго терпіти? А якби не встигли довезти?
Олена ледве посміхнулася, її голос був тихим.
— Пробач, Наталко. Усе сталося так раптово, я й не думала, що справа серйозна. Гадала, обійдеться. Дякувати Богу, усе позаду. Як там моя бабуся? Чи справляється Дмитро з нею? Вона ж тепер така вибаглива стала.
— Усе гаразд, Олю, не хвилюйся, — заспокоїла Наталя. — Бабуся жива, здорова, нагодована, доглянута. Тільки бурчить, як завжди.
— Дякую тобі, Наталю, що допомогла зі старушкою! — Олена стиснула руку подруги. — Я перед тобою в боргу.
— Ха, в боргу вона! — розсміялася Наталя, але в її очах блиснула іскорка. — А мені за що дякувати? Я, знаєш, біжу до вас, несу каструльку з борщем, думаю, бідолашна бабуся там голодна лежить. А у вас там таке коїться!
— Що таке? — Олена насторожилася, не розуміючи, про що йдеться.
— Ти ж уявляєш, як ми всі за тебе переживали? — продовжила Наталя, її голос тремтів від емоцій. — Що ти надумала, Олю? Терпіла, мовчала, ледь до біди не довела!
Олена, все ще слабка після операції, лежала, вкрита тонкою лікарняною ковдрою, і ледве помітно посміхалася.
— Пробач, Наталко, я сама не очікувала. Болі почалися раптом, думала, пройде. Чесно, ледь не попрощалася з життям. Але все обійшлося, скоро випишуть. Вдома бабуся, мені немає часу тут лежати. Дмитро один із нею, а вона тепер така вимоглива.
— Не хвилюйся, удома все під контролем, — м’яко сказала Наталя. — Бабуся в порядку: сита, чиста, бурчить, але це ж її звичайна справа.
— Наталю, ти просто ангел! — Олена з вдячністю подивилася на подругу. — Не знаю, як би ми без тебе впоралися.
— Ой, та годі! — Наталя махнула рукою, але її обличчя освітила хитра посмішка. — Це не мені дякувати, а твоєму Дмитру. Він у тебе не чоловік, а скарб! Я завжди знала, що він молодець, але тут я його просто заховала. Уявляєш, біжу я до вас, з каструлькою борщу, думаю, рятувати бабусю треба. А у вас там… таке!
— Що таке? — Олена насупилася, її серце єкнуло.
— Ось таке! — Наталя оживилася. — Заходжу, а в квартирі борщем пахне на весь під’їзд! Бабуся лежить чистенька, нагодована, задоволена, як королева. Я ще з порогу така: «Зараз руки помну, бабусю переодягну, нагодую». А Дмитро мені: «Не метушись, Наталю, все під контролем. Обід готовий, бабусю переодягнув, нагодував». Я ледь каструлю не впустила!
— Як сам? — Олена здивовано скрикнула, її очі розширилися.
— Сам, Олю, сам! — Наталя закивала. — Я ще не повірила, питаю: «Як це ти її переодягнув? Вона ж, окрім тебе, нікого до себе не підпускає!» А він спокійненько так: «Ми з бабусею домовилися». Я зайшла до неї — і справді, чиста, доглянута, навіть усміхається. За тебе, звичайно, хвилюється, плаче. Я її заспокоїла, сказала, що ти в порядку.
Олена втомлено заплющила очі, відчуваючи, як щоки палають від сорому. Як же незручно перед Дмитром! Підвела його, залишила одного з бабусею, а він, виявляється, все взяв на себе. І жодним словом не обмовився, коли дзвонив! Запитала вона тоді: «Наталя заходила? Обіцяла допомогти». А він лише відповів: «Заходила, все нормально, не хвилюйся». Навіть бабуся, коли Олена з нею говорила, нічого не сказала, тільки плакала й питала про її здоров’я.
Олена з десяти років жила з бабусею у їхній старій квартирі на околиці Львова. Спочатку, звісно, з батьками, але ті раптом вирішили, що їхній шлюб був помилкою. Батько після розлучення поїхав за кордон, осів там, одружився. Гроші надсилав стабільно, спочатку приїжджав, але згодом забув, що доньці потрібна не лише фінансова підтримка, а й батьківська любов. Про свою матір, у якої жила Олена, він теж не згадував. Мати Олени недовго сумувала: знайшла нового чоловіка, народила двоє синів, і Олена якосі відійшла на другий план.
Коли батьки роз’їхалися, Олені не знайшлося місця в їхніх нових родинах. Мати з вітчимом вирішили переїхати до іншого міста, і дівчинка залишилася з бабусею. Та одразу сказала:
— Подобається, не подобається, а що робити? Жити нам тепер удвох. Домовимося відразу: допомагаємо одна одній, бо більше нам чекати ні— Та й добре, що залишилася, — прошепотіла Олена, стискаючи ковдру, — бо тільки тут я зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто не втече, коли стане важко.
