Розбиті мрії: Драма Оксани
Оксана нервово крокувала вітальнею їхньої квартири у Львові, весь час поглядаючи на телефон. Чоловік знову запізнювався, і її терпець ось-ось лусне, як перетягнута струна.
— Де його чорти носять? — бурчала вона, стискаючи телефон так, що пальці побіліли.
Клацнув замок, і в коридорі з’явився Андрій, втомлений, але з винуватою посмішкою. У руках він тримав скромний букет волошок.
— Це тобі, — простягнув квіти. — Вибач, затримався у мами, допомагав їй.
— Затримався? — Оксана спалахнула, її голос затремтів від образи. — А подзвонити не міг? Я тут з розуму з’їжджаю з хвилювання!
— Забігався, забув, — Андрій опустив очі, тереблячи край куртки. — Мамі допомагав, а потім… Слухай, ми з нею поговорили й дещо вирішили.
— Що вирішили? — Оксана завмерла, відчуваючи, як холод пробіг по спині.
Андрій глибоко зітхнув і почав говорити. Оксана слухала, і з кожним його словом її обличчя каменіло від гніву й нерозуміння.
Вона вже й не пам’ятала, коли бачила чоловіка вдома більше години. Він виходив на світанку, повертався за північ, коли вона давно спала. Якщо взагалі повертався. Весна врилась у місто, і Андрій ніби став іншою людиною. Взимку він поспішав додому, кутався в плед, бурчав на її пропозиції прогулятися. Тепер же його немов підмінили — він пропадав днями й ночами.
Мати Андрія, Марія Іванівна, з першого погляду викликала в Оксани відразу. Коли вони познайомилися, Оксана відчула, як свекруха дивиться на неї з холодним прищуром, ніби оцінюючи товар. За столом Марія Іванівна зверталася лише до сина, ігноруючи невістку. Оксані було шкода її чоловіка, Михайла Петровича. Той виглядав змученим, говорив із дружиною боязко, ніби лякаючись її гніву, й здригався від кожного її різкого слова.
Тоді ж Оксана зрозуміла: жити з такою родиною під одним дахом — справжній жах. На щастя, у неї була своя квартира, і після весілля Андрій переїхав до неї. Марія Іванівна не заперечувала, навіть допомогла синові зібрати речі, ніби рада була позбутися його присутності.
На новосілля свекруха заїхала ненадовго: окинула квартиру прискіпливим поглядом, випила чаю й поїхала. Минув рік їхнього шлюбу, і Оксана не могла ні похвалитися, ні поскаржитися. Жили, як усі: будинок, робота, рідкі свята. Батьки Оксани залишилися в іншому місті, кликали до себе, але вона звикла до незалежності. Тут у неї була робота, друзі, житло і чоловік. Їй здавалося, що сімейне життя в неї виходить непогано. Андрій був невибагливим, жили скромно, але на життя вистачало.
Іноді допомагали свекрусі, якщо та просила сина. Раз на місяць могли сходити в кав’ярню, будували плани, мріяли про майбутнє. Оксана мріяла про дітей, але Андрій відмовчував. Вона розуміла: мріяти легко, а виховувати дитину — зовсім інше. Андрій же мріяв про авто. Оксана погоджувалася, що машина — річ корисна, але дорога. Брати кредит вона не хотіла, просити у рідних — тим більше. Довелося б економити на всьому, відкладаючи більшу частину зарплатні, і то вистачило б лише на вжитку машину.
Андрій пояснював свої відлучки просто:
— Мамі допомагаю. Дачний сезон почався, вона щодня туди мотається, а я з нею. Треба ж підтримати.
— А мені не допомагаєш! — вибухала Оксана. — Скільки разів просила полагодити кран у ванній? Двері на балкон ледве тримаються!
— Оксанко, ну що ти порівнюєш? Це ж мама! — відмахувався він.
Такі розмови спалахували все частіше. Оксана втомилася бути дружиною «вихідного дня», та й то не завжди. Навіть у суботу Андрій їхав до батьків. Вона раділа, що її не кличуть допомагати на дачу, але іноді замислювалася: чому?
Одного разу у свекрухи вона спробувала консервовані кабачки. Вони були такими смачними, що Оксана непомітно з’їла півбанки.
— Невже самі робили? — здивувалася вона.
— Звісно, — гордо відповіла Марія Іванівна. — Всю весну й літо працюю, щоб зимою своє було.
— Моя мама консерви не робить, я вже забула цей смак, — сказала Оксана, сподіваючись, що свекруха поділиться запасами.
Але Марія Іванівна пропустила натяк повз вуха.
— Дивна у вас родина. Як це — не робити заготовки? Я щороку банки кручу. Важко, зате зимою на столі огірки, помідори, варення. А у ледачих стіл завжди порожній, — вона подивилася на Оксану з докором.
Оксана більше не піднімала цю тему. По дорозі додому купила банку кабачків, насмажила картоплі й з’їла все сама.
Того вечора Андрій знову запізнився. Оксана, киплячи від злості, метушилася по кімнаті, стискаючи телефон. Їй набридло вечеряти наодинОксана глянула на порожню квартиру, усміхнулася крізь сльози та зрозуміла, що нарешті може почати жити для себе.
