Ой, слухай, із чоловіком можна розлучитися, а від дітей не втечеш!
— Заходь швидше, сестра приїхала! — гукала Надія на сусідку Віру, коли та з’явилася на порозі їхнього будинку у Львові.
— Ольга? Невже?! Скільки років не бачилися! — здивовано видихнула Віра, заходячи в затишну кухню.
На стільці сиділа струнка жінка з втомленою, але теплою посмішкою. Побачивши Віру, Ольга схопилася і кинулася обіймати подругу. Вони дружили з дитинства, ділили радощі і сльози, і ця зустріч після стількох років була ніби повернення у ті безтурботні дні.
— Треба відзначити! Два роки як не бачилися! — запропонувала Віра, і жінки, сівши за стіл, поринули у розмови. У кожної була своя історія, наповнена і щастям, і болем, яке життя щедро їм дарувало.
Ольга стала удовою шість років тому. Її чоловік, Тарас, загинув у ДТП разом з коханкою. Цілий рік він жив подвійним життям, а Ольга нічого не помічала. Вона відчувала, що між ними щось не так, але заради дітей — сина і доньки — силкувалася зберегти родину. Вони обожнювали батька, і Ольга не хотіла руйнувати їхній світ.
Але аварія все змінила. Діти, приголомшені втратою, довго не могли оговтатися. Ольга, сама розбита горем, намагалася бути для них опорою, але біль роз’їдав їхню родину зсередини.
— А мій Борис — справжній тиран! — зітхнула Віра, ковтаючи чай. — Прочитала в інтернеті про токсичні стосунки — так це ж прямо про нього. Добре, що вигнала його, поки він зовсім не розкусився.
— Чоловіки — це одне, — гірко усміхнулася Ольга. — Із ними можна розлучитися. А ось діти… Від дітей не втечеш. Після смерті Тараса мої взагалі від рук відбилися. Ми всі горювали, але син… Він почав звинувачувати мене у всьому. Каже, що це через наші сварки батько завів коханку. Мовляв, через нерви він і розбився. А тепер син мене ненавидить. Заявив, що краще б я загинула замість батька. Уявляєш, Віро? Краще б я…
Вона замовкла, голос задрижав, а очі наповнилися сльозами. Віра і Надія сиділи, не знаходячи слів. Ольга, видихнувши, продовжила:
— Він став справжнім деспотом. Йому всього 19, а я його бояюся. Він не просто ображає — руки розпускає. Я терплю, тому що… що мені робити? Писати заяву на власного сина? Він і сестру мою чіпляє, бо та заступається за мене. Минулого тижня він так розлютився, що вдарив її головою об кут столу — лише за те, що ми разом пішли гуляти. Потім, звісно, вибачився, але наступного дня знову за своє. Сподіваюся, армія його протверезить. Ми з донькою втекли сюди, щоб хоча б трохи відпочити від його тиранії.
Віра дивилася на подругу, і серце стискалося від болю. Вона знала, як важко Ользі, але не знаходила слів для підтримки. Надія, сестра Ольги, сиділа мовчки, торочачи серветку. У її очах теж блищали сльози.
— Знаєш, — продовжила Ольга, — я весь час думаю: де я помилилася? Хотіла бути хорошою матір’ю, а син бачить у мені ворога. Він звинувачує мене у всьому, що пішло не так у його житті. А я… я просто не знаю, як далі жити.
— Це нестерпно, — прошепотіла Віра. — Як можна так із матір’ю? Він повинен зрозуміти, що ти не винувата!
— Він не хоче розуміти, — похитала головою Ольга. — Йому легше ненавидіти. А я боюся, що він зламає не лише моє життя, а й сестри. Вона ж через мене терпить його витівки.
Надія нарешті підвела очі:
— Олю, я не жалкую, що за тебе заступаюся. Він твій син, але так не можна. Треба щось зробити. Може, поговорити з ним? Чи до психолога відвести?
— До психолога? — гірко усміхнулася Ольга. — Він навіть слухати не стане. Каже, що я сама у всьому винувата, і крапка.
Тиша на кухні стала важкою, як злива перед грозою. Кожна з жінок відчувала біль іншої, але ніхто не знав, як полегшити його. Віра, намагаючись розвіяти напругу, підняла чашку:
— Дівчата, давайте вип’ємо… за нас. За те, щоб ми знаходили сили жити, попри чоловіків і дітей, які розбивають нам серця.
Ольга і Надія слабо посміхнулися, але в їхніх очах стояли сльози. Вони чокнулися, але радості в цьому тості не було. Ольга дивилася у вікно, де згущалися сутінки, і думала про сина. Вона все ще любила його, попри біль, яку він їй завдавав. Але в глибині душі вона боялася, що ця любов стане її прокляттям.
