Ось історія, переказана українською з усіма культурними адаптаціями:
— Ну що тобі не так із цими шкарпетками? Теплі, акуратні, колір такий ніжний, затишний. Незабаром осінь, холодатиме, саме час їх носити, — запитала я в Оленки, беручи в руки пару вовняних шкарпеток, які вона щойно мені віддала.
— Та розетка якась застаріла, — махнула рукою Оленка, поправляючи коси. — У мене син, він таке не одягне. А свекруха вже стільки нав’язала, що шафи тріщать, все не переносиш.
— Гаразд, давай сюди, — зітхнула я, забираючи шкарпетки й кладучи їх біля в’язаного светра, який Оленка подарувала мені на день народження.
Ганна Іванівна, свекруха моєї подруги, нещодавно пішла на пенсію. Вона жила в невеликому будиночку у Львові й була справжньою чарівницею рукоділля. Її спиці та нитки творили дива: шапки, светри, шарфи — все виходило таким гарним, що очі не відвести. Але її пристрасть до економії іногра грала з нею злий жарт.
Ганна Іванівна могла розплутати старий светр, щоб зв’язати з нього щось нове для онуків. Такі речі виглядали неохайно, з вузликами та потертостями, і модними їх не назвеш. З кольорами теж не церемонилася, брала те, що під руку попадеться. Тому Оленка, невістка, або викидала її подарунки, або роздавала знайомим, навіть не розпаковуючи.
Але для онуків Ганна Іванівна старалася з усіх сил. Вона витрачала свої скромні заощадження на якісну пряжу, годинами сиділа за роботою, вкладаючи в кожну петельку любов і турботу. Ці шкарпетки, що Оленка мені віддала, були справжнім творінням мистецтва: м’які, теплі, з акуратним візерунком. Я тримала їх у руках і відчувала тепло, яке бабуся хотіла передати онукові.
Якось я виглянула у вікно й завмерла: сусідський хлопчисько бігав у шапці, яку Оленка нещодавно намагалася мені віддати. Та сама історія була із жилеткою, і з шарфом — усе, що Ганна Іванівна в’язала з душею, Оленка роздавала, навіть не приміряючи на сина. Я не розуміла, як можна так робити. Ці речі були не просто одягом — у них була частка серця жінки, яка хотіла порадувати рідних.
Шкарпетки, що Оленка віддала мені, ідеально підійшли моїй донечці. Я наділа їй їх, і вона щасливо тупотіла по хаті, хизуючись, які вони м’які. Я б із задоволенням купила такі в магазині, але де ж їх знайдеш? Я запропонувала Оленці поговорити зі свекрухою, пояснити, що їй не подобаються деякі речі, щоб та не витрачала час даремно. Але Оленка лише махнула рукою:
— Та годі, навіщо? Простіше віддати, аніж з нею сперечатися. Вона все одно не зрозуміє.
Я дивилася на неї й відчувала, як усередині закипає образа. Не за себе, а за Ганну Іванівну. Ця жінка, з її натрудженими руками і добрим серцем, годинами сиділа над кожною петелькою, думаючи про онука. А її працю викидали або віддавали чужим, навіть не подякувавши.
Оленка продовжувала скаржитися на свекруху: то вона занадто втручається, то лізе з порадами. Але я бачила в цьому лише байдужість. Ганна Іванівна не просто в’язала — вона намагалася бути ближчою до родини, до онука, якого бачила раз на місяць. А Оленка, замість того щоб цінувати її зусилля, відмахувалася, як від набридливої мухи.
Одного разу я не витримала. Ми сиділи в Оленки, і вона знову почала роздавати свекрухині подарунки — цього разу кофточку для її сина. Я взяла річ у руки: м’яка вовна, тонкий візерунок, ідеальні шви. Я уявила, як Ганна Іванівна, сидячи у своєму старенькому кріслі, рахує петлі, щоб усе було ідеально. І не втрималася:
— Оленко, ти хоч розумієш, скільки праці в цьому? Вона ж для твого сина старається, а ти навіть не дивишся, що вона в’яже!
Оленка закотила очі:
— Ой, ну що ти знову? Мені простіше віддати, аніж пояснювати їй, що це не модно. Вона все одно образиться.
Я замовкла, але всередині все кипіло. Мені було боляче за цю жінку, чиї зусилля ніхто не цінував. Я думала про те, як їй, коли вона дізнається, що її подарунки роздають чужим. Може, вона вже здогадується, але мовчить, щоб не посваритися з сином та невісткою?
Тепер я стою перед вибором: брати речі, які Оленка пропонує, чи відмовитися? Якщо візьму, то ніби підтримаю її байдужість. Якщо відмовлюся, вона образиться, і наша дружба дасть тріщину. Але кожного разу, коли надіваю на донечку ті шкарпетки, я відчуваю провину перед Ганною Іванівною. Її праця заслуговує поваги, а не того, щоб пилитися в чужих шафах.
Як мені вчинити?
