Щоденник
День важких роздумів
Марійка не мала бажання повертатися додому. Тато зранку обмовився, що сьогодні приводитиме чергову «наречену» для знайомства. Знову треба буде вдавати послушну дівчинку, носити на обличчі штучну посмішку, щоб ця чужа жінка залишилася в їхньому домі. Але Марійка вже стомилася від цього нескінченного маскараду.
Після розлучення батьків їхня квартира у Львові перетворилася на перехресття доріг. Батько приводив одну «маму» за іншою, і дівчинка інколи шкодувала, що вибрала жити з ним. Матір була холодною, як карпатська зима: для неї робота завжди була на першому місці. Марійка зростала під наглядом бабусь, а мати лише дорікала їй за найменшу провину. Любов? Турбота? Про це вона могла лише мріяти.
Мати тягла родину, заробляла, але якою ціною? Марійка часто думала: краще б вона була просто мамою, а не машиною для заробітку. Коли їхній шлюб розпався, батьки розійшлися, ніби зкинули тягар. Кожен почав нове життя, але Марійка опинилася осторонь, нікому непотрібна.
Вона намагалася достукатися до матері: прогулювала уроки, грубила вчителям, лише б та звернула на неї увагу. У відповідь — крики й приниження. Після чергової сварки, коли матір викликали до директора, вона відлупила Марійку й вигнала з дому. Дівчинка зібрала рюкзак і поїхала до батька. Матір навіть не спробувала зупинити її — навпаки, зітхнула з полегшенням.
З батьком, Тарасом, життя стало легшим. Марійка відчувала його тепло, його щиру любов. Вона взялася за розум, почала добре вчитися, перестала буяти. Бабусі допомагали по господарству, поки батько пропадав на роботі, аби забезпечити родину. У їхній квартирі на околиці Львова з’явився крихкий затишок, якого Марійка так довго чекала.
Але все змінилося, коли батько вирішив, що йому потрібна нова дружина. Відтоді їхній дім наповнили чужі жінки. Марійка зустрічала їх з холодом і грубістю, навмисно відлякуючи. Їй не потрібні були «мами», які дивилися на неї як на тягар. Але цього разу батько був непохитний: «Марійко, годі капризів! Я стараюся для тебе, хочу, щоб у нас була справжня родина!»
Переступивши поріг квартири, дівчинка почула знайомий голос. Серце стиснулося. Вона скинула кросівки й зазирнула у вітчизну. Там, за столом, сиділа її улюблена вчителька, Олена Степанівна. Марійка обожнювала її: добра, справедлива, завжди готова вислухати. Але що вона тут робить?
Виявилося, Олена Степанівна прийшла обговорити Марійчині оцінки. Дівчинка розгубилася. Їй раптом здалося, що вчителька могла б стати частиною їхньої родини. Невже вона — та сама «наречена»? Марійка завмерла, боячись злякати надію. Але розмова закінчилася, і Олена Степанівна пішла, залишивши дівчинку в розгубленості.
Не встигла Марійка отямитися, як почувся дзвінок у двері. На порозі стояла незнайома дівчина — молода, з яскравим макіяжем і впевненою посмішкою. Усе всередині обірвалося. Вона так сподівалася, що Олена Степанівна прийшла не просто так! У розпачі дівчинка кинулася до своєї кімнати, гукнула дверима й розридалася.
Марійка просиділа замкненою аж до пізнього вечора, поки не прийшла бабуся. Дівчинка вилила їй свій біль і страх. «Я не хочу ніяких мачух! Чому тато не бачить, як мені важко?» — схлипувала вона. Бабуся, вислухавши, міцно обняла онуку. Вона розуміла, як болісно Марійці, чия дитяча душа понівечена самотністю та зрадою.
Бабуся поговорила з Тарасом. Вони вирішили, що більше не приводитимуть у дім жодних «наречених», доки Марійка не буде готова. А в дівчинки вже назрівав план. Вона твердо вирішила звести батька з Оленою Степанівною. Якщо мрії збуваються, чому б не допомогти цій? Марійка поклялася зробити все, щоб її улюблена вчителька стала частиною їхньої родини.
Глибоко в душі вона вірила: її мрія обов’язково зійдеться. Адже навіть у найтемнішу ніч знайдеться місце для світла, чи не так?
